Казка Сонячного Королівства

За темним, дрімучим лісом, на вигорілій від вогню землі, де день був схожий на ніч, а ніч була чорніша за смолу, простяглися землі Темного королівства. А жителями тих земель, були усілякі монстри та нелюди, улюбленою справою яких було вбивство та розповсюдження хаосу. І вели вони війну проти Сонячного королівства. Не один місяць і не один рік тривала бійня між цими двома кланами. Мов вічне протистояння світла та темряви, дня та ночі, сонця та місяця. Та одного разу, королева Сонячного королівства завагітніла. Тоді король зібрав усю свою армію і відвернув атаку ворожого війська. Через велику поразку, Темному королівству довелося відступити. Згодом, королева Пекельних земель дізналася про вагітність свого ворога і ще на ненароджене дитя наклала закляття:

«Шкіра твоя згоратиме від сонячних променів, а злість ростиме від голоду. Та не їжі тобі схочеться, а крові того, хто тебе породив. Крові батька та матері, брата та сестри. Крові усього люду земного. Ця нестерпна жага затьмарить твій розум й зростатиме з кожним днем, з кожним роком, аж поки ти усіх не перетвориш на собі подібних. І ніхто, і ніщо тебе не зупинить».

Таким чином, Темне королівство, хоч і програло війну, але забезпечило неминучу загибель люду земному.

Минули місяці й у Сонячному королівстві народився спадкоємець – хлопчик Людвіг. Та всі його називали Луї. Як і сказала зла чаклунка, так воно і сталося. Шкіра дитини під сонячними променями отримувала опіки, а молоко зовсім не вгамовувало голод. Тоді король, щоби вберегти свій народ, наказав збудувати височезну вежу у східній частині свого замку, яка стане для Луї новою домівкою. У юному віці хлопчика заточили у непідступній вежі, в якій він провів все своє дитинство. Вдень, Луї ховався у кімнаті, до якої не потрапляло сонячне світло, а вночі, по округлених сходах, підіймався на вершину, щоб через єдине вікно, заставлене решіткою, милуватися місяцем та темрявою нічного неба. Їжею для нього стала кров та м’ясо домашньої худоби, яке регулярно приносили йому слуги й обережно передавали через невеличкий отвір. Внизу вежі стояли залізні двері, які цілодобово охороняли вартові, а ключі від замка знаходилися лише у короля та королеви. Відвідувачів у хлопчика було небагато, боялися всі. Всі, окрім батька і матері. Та поки король був заклопотаний важливими питаннями королівства, королева приходила до сина, щоб розповісти йому якусь історію, навчити писати та читати. І хоч життя здавалося не життям, а ув’язненням та муками, в нім все ж таки були деякі приємні моменти. У принца з’явилося два таємних друга – мишеня Семі та кажан Ремі. Завдяки їм, Луї навчився посміхатися та радіти.

Маючи добрий слух, одного разу, Луї підслухав розмову двох вартових, про Темне королівство й про те, що там живуть усілякі монстри, подібні до нього. Саме тоді, принц вирішив втекти…

– Хвоста мого, та й коту в зуби! Бездоганний план! — обурено мовив Семі.

– Тааак! Особливо, мені сподобалась та частина, де ми блукаємо по колидолах замку, який наповнений озблоєними валтовими, знімаємо ключа з шиї кололеви та глабуємо кололівську скалбничку. Все плосто і-де-аль-но! Ніч обіцяє незабутні влаження. – доповнив Ремі.

– А що ви мені пропонуєте? Я більше не можу бути в’язнем свого королівства. Я хочу бути вільним, вільним як усі. — промовив принц, схиливши голову.

Схилили голову Семі та Ремі. Шкода їм стало товариша, тож подолавши свій страх, подалися вони втілювати в реальність бездоганний план Луї.

А за планом, Семі повинен здолати шлях із нірки в нірку, зі стінки в стінку, крізь підлогу і стелю, та й до королівської скарбнички, а там затиснути в пазурах монету і швидесенько прибігти назад, тому що потрібно назбирати повен мішечок золотих. І поки мишеня грабуватиме королівські скарби, Ремі повинен пробратися крізь охорону, до спальні короля та королеви, викрасти ключа та й повернутися назад. І хоч ніхто не вірив у здійснення плану, все ж таки успіх був на їхній стороні. Отримавши ключа, принц обережно відкривав замок, поки Семі та Ремі відволікали охоронців, зненацька наскочивши на них.

Чи то так мало бути, чи це лише звичайна випадковість, та ідеальний план, без зайвих проблем, привів друзів до морського порту. Залишилося тепер знайти корабель, на якому вони перетнуть океан і потраплять до земель Темного королівства. І хто б міг подумати, що за добрий мішечок золотих монет, рибалки без роздумів візьмуть їх на борт корабля.

Пливли вони не один день та не одну ніч, долаючи простір безкрайнього океану. Вдень, Луї ховався у трюмі, і лише вночі підіймався на палубу, щоб подихати свіжим повітрям та вгамувати спрагу сирою рибою. Аж раптом, на їхніх очах, океан почав кудись зникати. Жоден з рибалок такого не чув і не бачив. З кожною годиною, його ставало все менше і менше, аж поки й зовсім вся вода кудись не поділася. Океан без води. Видовище, звісно ж, словами не описати. Увесь підводний світ як на долоні. Небачена морська флора та фауна у всій своїй красі. Руїни від старих підводних міст та затонулі кораблі. Скелети китів та втрачені скарби. Все це потрапляло в кругозір ока й зваблювало своєю недоторканістю.

І ось, нарешті, промайнувши крізь широку прірву, дісталися вони самого дна, приземлившись на вершині високої споруди, яка стояла посередині підводного міста. Через незручне приземлення, їхнє судно зазнало сильних пошкоджень. Навколо незнайомців зібрався розлючений натовп, який ще декілька хвилин тому, намагався врятувати риб та інших жителів океану, розносивши їх по щілинах та ямах, в яких залишилося хоча б крапля води. Місцеві жителі були схожі на людей, але мали риб’ячі хвости, які поступово перетворювалися на ноги.

– Вони забрали воду! — пролунав голос із натовпу і всі почали вигукувати — Смерть незнайомцям, смерть!

Та недовго буркотів народ. Усі одразу й притихли, як із будинку, на який приземлився корабель, вийшов старець із золотою короною та блакитним восьминогом на плечах. То був король Підводного міста.

– Не їх це рук справа! — затвердив він. — Вони також в пасці опинилися. Е-ге-гей, — крикнув старець рибалкам. — Спускайтеся.

Скинули рибалки з корабля мотузку, та й по одному спустилися на безводне дно океану. Старець привітав їх та й сказав, що підводний світ без води довго не протягне, і що єдиний спосіб врятувати життя навколишнього середовища, це викликати сильну зливу, яка дасть їм хоча б якусь надію.

– Але ж якщо з’явиться вода, то ми ж потонемо, — вигукнув один із рибалок.

– Нам терміново потрібно відремонтувати корабель! – мовив капітан й одразу ж, разом з командою, повернувся на борт.

Луї розумів, що безнадійно лагодити судно, тому й запитав у старця, як їм врятуватися. Король подумав, та й відповів, що їхнє місто, збудоване на панцері старої черепахи, яка вже років з двісті спить непробудним сном. Та якщо її розбудити, то вона зможе допомогти їм. І наказав король йти йому на південь міста. Та не просто йти, а поспішати до печери, в якій спочиває голова черепахи, а сам, хлопнув двічі в долоні і мовив:

– Грім грими, гроза грозися, злива злив на нас пролийся! Все навколо затопи і врятуй морські світи!

І розгрималося небо, і підійнявся вітер не баченої сили, і почалася злива над Світовим океаном. Та така, що вмить заливала все навколо.

І подався принц зі своїми вірними друзями на край міста, долаючи воду, яка стрімко прибувала на дно. Дійшли вони до великої печери, в якій спочивала голова черепахи. Зайшли в середину, та й думають, а як же її від сну відірвати.

– А може ти її вкусиш своїми гостлими іклами? — мовив Ремі.

– Ще цього нам не вистачало! – відповів Луї. – Випити кров велетенської морської черепахи.

– Без зерна мені б рік сидіти, – мовило мишеня Семі. – якщо ми щось не придумаємо, то залишимося частиною морського дна!

– Добре, — мовив принц – я це зроблю, хоча мені не дуже хочеться нашкодити невинній істоті, щоб врятувати наше життя.

Усі вони добре розуміли, що черепаха залишиться живою, але вже не зовсім тією, якою вона була. Луї довго наважувався, а Семі та Ремі сперечалися, зробить він це, чи ні. Та раптом, юнак прокусив товсту шкіру рептилії своїми гострими іклами. Його спрага була на стільки сильною, що він не міг відірватися від насолоди, яку ще ніколи в житті не відчував. В цей момент розплющила очі черепаха і грімко застогнала від болю, який пройшов крізь її старе тіло. Налякані друзі зібралися втікати, та тікати вже було нікуди. Печеру майже затопило водою.

– Вибачте, що зробили вам боляче, — мовив принц — та поки ви спали, світовий океан зник. Вам потрібно врятувати жителів міста, яке стоїть на вашому панцеру й відправитися на пошуки нової води.

– Ти ба, як я довго спала… аж океан проспала! – здивовано мовила черепаха й повільними рухами почала відокремлюватися від землі, з якою, за довгі роки, стала одним цілим. І пролунав жахливий скрегіт та гуркіт, який роздався по морському дну. І затряслася земля від розколу та розлому. І підвелася повільними рухами черепаха на ноги, щоб врятувати тих, кого ще можна врятувати.

А в цей час, до них приєднався король Морського королівства й мовив:

– Не знаю, якою силою вам вдалося її пробудити, та краще, щоб вона нікуди не поспішала, поки вода не почне повертатися до океану.

І ніби на той час усе здавалося під контролем, та все ж таки дещо пішло не за планом. Усі навколо почали задихатися, бо повітря, яке так важливе для життя, в одну мить кудись зникло. Та на щастя, за декілька хвилин, кошмар закінчився. Повітря почало повертатися разом із водою, на яку так довго чекали жителі океану. Височезні хвилі долали спустошене дно, якому дуже не вистачало води. До останнього метра, краплина за краплиною заполоняли усю частину утвореної суші. Нарешті океан врятований. Нарешті відродився баланс й минуло те жахіття, про яке ще довго пам’ятатимуть жителі океану.

Захід сонця над синьою водою. Незрівнянна краса. А от на фоні цього заходу, побачити як з під води випливає місто на черепасі, це щось неймовірно неймовірне. Фантастично фантастичне. Дивовижне видовище, яке побачивши раз, пам’ятатимеш вічність.

Черепаха доставила принца та його супутників до Темних земель та згодом зникла десь за обрієм. Рибалки збудували пліт, та попливли у невідомому напрямку, сказавши, що ноги їхньої не буде на проклятих землях.

Луї не знав як бути далі. Його поглинула туга за батьками та рідним домом. Та найбільше він боявся, що не зможе сам протистояти злобі, яка притаїлася в юному тілі й чекає слушної миті. Дороги назад немає, тож потрібно рухатися далі. Йшов він три дні й три ночі, долаючи вигорілі поля та висохлі ліси. Ні пташки, ні комашки. Ні тваринки, ні травинки. Порожнеча. Сонце. Куди поділося сонце? Темрява. Голод, який відбивався злісними думками в голові. Хочеться крові. Та раптом, на своєму шляху, він зустрів золоту карету у супроводі дивних охоронців. Вийшов з тієї карети скелет, принц у чорному фраку та капелюсі циліндрі, з тростиною та в елегантній туфлі. І хотілося б вгамувати спрагу, та що брати з кісток, подумав Луї.

– Вельмишановний, шановно шановний, якщо ваш шлях пролягає до замку, на грандіозний бал, то можу підвести — мовив спадкоємець скелетного престолу.

Зрадів юнак, та й заскочив у карету. Їдуть вони, їдуть, як раптом скелет почав скаржитися:

– От і принцеса, от і не покірна. Ніяк собі нареченого обрати не може. Вже скільки принців життя своє віддали, а вона все крутить носом. Та мене ж так просто не здолати. Сто кісток, сто дірок. Заклеєний, закручений на три вузли перекручений. А якщо розсиплюсь, то зберусь й зліплюсь.

Зворушила Луї розповідь скелета про замок, бал та принцесу. Усі ці слова нагадали йому про книгу, яку так часто читала матуся. Чув, але не бачив. Бачив, але уві сні. Та цього разу він не спить. Цього разу він потрапить на бал, який змінить все його життя і, мабуть, не лише його, а й усієї планети.