Мар’яна та лісовий король
Мар’яна була дикункою. Ні, вона, звісно ж, знала всі правила етикету, поводження серед людей, зовні мало чим відрізнялася від своїх однолітків. Проте суспільство, великі міста, компанії мало вабили її. Самота, тиша, спілкування з природою – от що любило її серце. І хоча дівчина стала дорослою все одно, як у дитинстві, приносила додому слабих тварин, аби вилікувати та знайти їм притулок, вірила у дива та бігала у ліс. Заміський будинок її родини стояв саме посеред лісу, огороджений великим забором, щільно заплетений плющем та жимолостю.
Вранці сяк-так поснідавши, Мар’яна хапала книжку, рюкзак з фотоапаратом та бутербродом і йшла знайомими стежками на прогулянку, що тривала майже цілісінький день. Розпочалося літо, ще зовсім юне, трохи прохолодне. Ліс убрався у смарагдові кольори: блищали соковиті росяні трави, квітло різнотрав’я, наповнюючи повітря тонкими пахощами, молоденькі лискучі листочки та пагінці ніжно шелестіли от дотиків вітру, виспівували солов’ї, щось ніжно шепотіли струмочки, наливалися солодким нектаром суниці. Ліс пестив всі п’ять почуттів, а ще розпалював уяву, змушував то хвилюватися, то спокійно примружувати очі, щоб поглянути на проміння, що пробивалося крізь мереживо гілок, і налаштуватися на філософські думи, забувши про все на світі. Якась незнана стародавня сила панувала в ньому, змушуючи шанобливо схиляти голову перед своєю величчю та красою.
