Мар’яна та лісовий король

Король та його почет спішилися. І весь ліс пройняв ніби єдиний голос, що вигукував вітання невідомою мовою. Лісові мешканці вклонилися своєму володарю. А він простяг до них відкриті долоні, щось сказав невідомою мовою, вивівши Мар’яну трохи наперед. Його піддані не приховували здивування, але були ґречні і вітали дівчину, як уміли.

— Годі бо вже церемоній, ваша величносте, ходімо до палацу, – втрутився Переплут. – Я таки сильно втомився.

— Хіба може втомитися той, кого не існує? – осміхнувся Цвітан, у своїх володіннях він став лагіднішим.

— Це я не існую? Та я існую споконвіку, не в гнів буде сказано, старший за вас, пане! – гарячково обізвався старенький із молодецьким запалом.

— Я не про те кажу, нас ніхто не бачить, ну, окрім цієї панни, в нас ніхто давно не вірить, то чи ж існуємо ми? – король замислився, підіймаючись східцями до палацу.

Королівські палати були теж дерев’яні, підлоги вкривали товсті килими з живих трав, де справжні квітки утворювали красиві орнаменти. Стіни прикрашали зображення рослин і тварин, схожі на загадкові візерунки, на стелі горіли самоцвіти. Важкі дубові меблі, хоч їх було і не багато, також горіли от золотих прикрас та дорогоцінного каміння. Дверей ніде не було, лише округлі отвори вікон, входів та виходів, на яких стояли вартові з довгими палицями, загорнені в широкі коричневі мантії – корзна[4].