Мар’яна та лісовий король

Ранок видався пречудовий. Сонце піднялось вже високо вгору, коли Мар’яна прокинулась. Це було на неї геть не схоже, якісь нав’язливі, проте чарівливі напівсни, напівмрії снували довкола неї. Їй ввижалися то зелені галереї лісу, то якісь фантастичні сади та палаци, то зелені очі, то дивний лісовий почет граційних вершників. Ліс вабив її ще більше ніж раніше, надихав та причаровував. Навіть не снідаючи, дівчина швидко зібралась та вислизнула з будинку. Сотні пташиних голосів стрічали її немов гімном, виспівуючи кожен на свій лад. Трави, що ще були вкриті росами, приємно торкалися шкіри, прохолоджуючи прудкі юні ноги.

Коли вона залізала вгору у халупу, то одразу помітила, що щось змінилось. На долівці замість ковдри лежав товстий шар сіна вперемішку з пахучими травами, стіни були списані чудернацькими знаками, що зображали тварин, людей, кільця, хвилі та безконечники. На столі, де обережно хтось відгорнув скатертину, з однієї єдиною чашкою та старою гасовою лампою, що вже не працювала, лежав букетик дзвіночків та маленька торбинка з льону, на якій було повторено ті ж візерунки, що прикрашали одяг незнайомців. На віконці висіла нова занавіска з такої ж тонкої зеленої матерії, що прикрашала карету. Линув запах лип. Вгорі під стелею висіли, прикріплені чиєюсь дбайливою рукою пучечки трав, неначе якісь обереги.