Мар’яна та лісовий король
Ще деякий час вони розмовляли вчотирьох, поки лісовий король не умовився з Войканою, що дівчина залишиться в них ще на одну ніч, коли мало відбутися лісове свято і відунка отримала б змогу провести ритуал, що остаточно дав би відповідь на питання – чому звичайна людина бачить зачарований ліс з його жителями. Мар’яна захвилювалися, на неї мали чекати вдома.
— Не хвилюйся, дівчино, мої піддані зроблять так, що твої рідні цього вечора поїдуть до міста, і повернуться лиш завтра. Ти моя гостя, ти маєш побачити ще багато, щоб потім забути назавжди, – зітхнувши сказав Цвітан.
Мар’яна здивовано подивилася на нього.
— О, я не це мав на увазі, просто ти забудеш все, воно зітреться з твоєї пам’яті.
— То я забуду і вас всіх, і це місто і цей палац? – розпачливо запитала дівчина.
— Так, нажаль, але такі правила. Ніхто зі смертних не може пронести життям такі спогади.
— Це несправедливо! – у очах дівчини стояли сльози.
— Ми захищаємо залишки своїх володінь. Насолоджуйся тим, що знайдеш тут, немов прекрасним сном, який не пригадується зранку, але сповнює серце щастям.
Нічого не лишалося гості, як підкоритися владі лісового короля. Вона гуляла кімнатами та галереями палацу, переходами на терасах біля будинків у супроводі Войкани. Місцеві панянки вдягли Мар’яну у довгу зелену сукню, її ноги м’яко обіймали черевики, пошиті із шовкового листя вільхи. Чоло прикрашала діадема з лісових ягід та квіток. Їй здавалося, що вона і сама – безтілесний лісовий дух, мавка[5], що блукає тут не одне століття, ховаючись от чугайстрів[6] та людей. Лісові жителі виявилися дуже привітними та гостинними.
