Мар’яна та лісовий король

— Так, полюватимемо в іншому місці, десь інде буває незгірше. Тим паче, що наступної весни з лісом буде покінчено, – погодився їх родитель.

— Про що ти кажеш, тату? – здивовано вигукнула донька.

— А хіба я тобі не казав? Гм? – трохи зам’явся чоловік, не знаючи як повідомити новину своїй донці, аби не втрати рештки її довіри, бо знав, що вона не вдалося в нього і не йшла на компроміси з сумлінням.

— Бачиш, гм, райрада прийняла рішення про вирубку. Ліс вже старий, ні до чого не годиться, – вперше за останні роки сказав невпевнено батько.

— Не годиться?! Не годиться?! Хіба він не прекрасний? Хіба не годиться для того, щоб відпочивати душею, щоб вчитися жити, любити, згадувати, що ти людина?!

— Для рекреаційних цілей він теж не підходить.

— Звісно ж, бо у вас свої цілі – влада та гроші!

— А до чого тут я?

— А хіба не ти приймав це рішення?

— Воно колегіальне, а тобі б варто бути більш вдячною, бо я стараюся для тебе, для вас і … і для людей. Площа під зернові звільниться… хіба людям не потрібен хліб?

Брат всміхнувся у вуса, він знав, що землі підуть не під «зернові».

А Мар’яна майже простогнала у розпачі: «А хіба ти не чув, що не самим хлібом живуть люди?!»