Мар’яна та лісовий король

Коли гостя підійшла,чаклунка взяла її руки у свої долоні та уважно подивилася на неї, ніби читаючи щось по обличчю дівчини.

— Чи не було у тебе в роду відьом, чаклунів, характерників?

— Я не знаю, шановано пані Войкано! — І то було щира правда, у її родині пам’ятали хіба що прадідів. І ніхто б не повірив, що його предки мали хоч найменше відношення до магії.

— Люди забувають своє коріння, пам’ять вмирає, зникають ліси, занепали степи, скаламучені річки, позбавлені життя, вони несуть мертві води до колись великих морів. З пам’яттю вмирає серце, а потім і все довкола, – сумно, немов сама до себе, проказала жінка.

— Так-так, я таки трохи буваю між людьми, – втрутився Переплут, — маю вивчати їх звичаї, і те, як вони змінилася з часом. Що тисячу років тому, що тепер серед цих істот жадоба палає немов піч, поглинаюче все живе, вони думають лише про користь. Та раніше їх остерігали хоч батьківські звичаї, заборони, тепер вони нічого не бояться, відмовилися від старих традицій і нищать одне одного ще швидше, ще страшніше. Але ж вони і природи не шкодують зовсім, вона більше не свята для них, не мати, – лісовий чоловічок говорив тим тоном, яким зазвичай літні люди ганять молодь, проте вчувався справжній жаль у його словах.

— Чи сама ти не цікавилися чарами? Скажи правду, серце, не бійся – знову звернулася Войкана до дівчини.

— Я б навіть не повірила в них ще позавчора.

— Як же ти сама можеш все це пояснити?

— Ніяк. Хіба що… – Мар’яна почала, та й затнулася.

— Кажи, кажи, не лякайся!

— Мені здається, що ліс, природа, тварини та рослини були мені завжди ближчими за людей. Може вся річ у цьому? – Мар’яна зашарілася від своєї одвертості і подивилася розгублено у вікно.

— Завжди були такі люди, душа в яких дика, близька до первісних стихій, далека от всього штучного. Немало зустрічала я їх на своєму віку, я й сама була колись такою ж, – очі у чаклунки посміхнулися разом з устами і знову посерйознішали.