Мар’яна та лісовий король
Втомившись мандрівниця знаходила притулок у старенькій хатинці на розлогому дереві. Цю халупу вони майстрували з батьками та братом, як ще були малими. Скільки ж щасливих годин проводили тоді вони отут. А тепер брат став дорослим, забувши про свою дитячу свободу, щирість та безтурботність, почав займатися бізнесом, як і батько, який лиш похмурнішав рік від року, та старів швидше за інших. Мар’яна злегка зітхнула, згадуючи минувшину, та розмірковуючи над сьогоденням. Вгадувати майбутнє не хотілося, бо в ньому було багато білих, чи можливо чорних плям, та й марна це справа. Людське життя надто коротке, щоб псувати його пустими сумнівами та ще й такому місці, у такий час, коли ти молода!
Того дня вона читала до обід книжку, потім перекусивши дрімала, поки сонечко не торкнулося її вій, показуючи, що час вже схиляється до вечора і слід повертатися. Мар’яна потягнулася, простягнувшись на товстому килимі у хатинці. Йти назад дуже не хотілося: вдома на неї чекали самі сварки або мовчання, ще важче за слова та крик. Здавалося там щодня вирішувалася чиясь доля. Насправді поки що, лише її. Те саме майбуття, у яке вона так не хотіла зазирати, невідворотно відшукувало її в особі батьків, що бажали бачити свою доньку юристом, а не ветеринарним лікарем, як того хотілося б їй самій. Вона не вміла сперечатися, відстоювати власну думку, ба навіть часом, не вміла говорити, її розуміли тварини та птахи, і то було взаємно.
