Юнак та лис

Було давно це, чи недавно.

Десь на незвіданих вершинах,

Де солов’ї співають славно,

Жила собі одна родина.

 

Турбот було в них забагато,

Як зазвичай у всіх родинах.

Бо мали чотирьох дівчаток

Й бешкетника малого сина.

 

Та довелось одного разу

Батькам піти кудись у справах.

Дівчаткам видали одразу

Горня з намистом на забаву.

 

Малому сину залишили

То лук і стріли на потіху.

Швиденько з двору поспішили,

Не мали й гадки-бо про лихо.

 

Дівчатка порались в господі —

Батькам в усьому допомога.

Хлопча сиділо на колоді

І поглядало на дорогу.

 

Дорогою ішла старенька,

Несла два глечики в руках.

Малий прицілився скоренько

Й метнув стрілу по тих глеках.

 

Із тріском глеки розлетілись,

Вода на стежку потекла.

Бабуся з остраху знітилась,

Чаклунка бо вона була.

 

Промовила вона до хлопця:

“Коли мине п’ятнадцять літ,

Печаль і сум тебе огорнуть,

Такі, яких не бачив світ.

 

Від туги будеш знемагати,

А порятунок лиш у тім,

Коли ти зможеш врятувати

Найкраще у житті своїм.”

 

І раптом світло спалахнуло,

Все зникло наче й не було.

Хлопча лише собі зітхнуло

І до будиночка пішло.

 

Забулось все, минали роки,

Вже й не згадати тих подій.

Та лиш хлопча втрачало спокій,

Не мав надії, ані мрій.

 

П’ятнадцять вже йому минуло.

Він взяв торбину й рушив в світ.

Аж бачить степом щось гайнуло

І йде собі за ним у слід.

 

“Ти друг чи ворог? Покажися!”—

Промовив хлопець в нікуди.

“Якщо ти ворог — бережися!

Якщо ти друг, зі мною йди.”

 

“Ні, я не ворог, любий друже,”—

Промовив лис йому у слід.

“Не будь до мене ти байдужим,

Візьми з собою в супровід.”

 

“Гаразд, ходімо, та не знаю

Куди я навіть мушу йти?

Печаль і сум мене з’їдають.

Я мушу щось і десь знайти.”

 

“Я підкажу тобі стежину

До диво–птахи, а вона

Повідає у чім причина,

Та розповість усе сповна.

 

То не біда, мій друже любий,

Сідай на спину і в дорогу.

Гроза іде, вона нас згубить,

Щось відчуваю я тривогу.”

 

Вмостився лисові на спину

І вмить помчали крізь ліси…

“Ну все, на місці, відпочину,

А ти ночівлю йди проси.”

 

Пішов хлопчина до господи,

Постукав в двері три рази.

Відкрила птаха диво — вроди

“Пусти сховатись від грози.”

 

“Ну що ж, проходьте,  милі гості.

Яким вас вітром занесло?

У цих краях стежки не прості,

Мабуть, вас лихо привело?”

 

Повідав: “Як малим я був,

Бабусі глеки вщент розбив.

І ось тепер лише збагнув,

Якого лиха наробив.”

 

Йому пташина усміхнулась:

“Зараджу я твоїй біді.

Та знай, — до нього повернулась,

— Допоможи і ти тоді.”

 

“Я загубила дві прикраси,

Браслет і перстень золотий.

Допоможи знайти, будь ласка,

Вони у скелі льодовій.

 

Добраніч, час відпочивати,

А в ранці вирішимо все.”

Юнак до лиса, розказати,

Можливо він його спасе?

 

“То не біда, лягай спочити,

На ранок вирушимо в путь.

А зранку треба так вчинити —

Жаринки з печі зачерпнуть.”

 

І, щойно сонце ясне встало,

Хлопчина з лисом вже летять.

Доки жаринки не згасали,

Щоби у скелю їх пускать

 

Рікою скеля обернулась

Від тих жаринок чарівних.

На дні у річечки зблиснули

Прикрас багато золотих.

 

Промовив лис йому суворо:

“Бери лиш перстень та браслет

Бо буде нам велике горе…”

Та хлопець взяв кілька монет.

 

Ураз здійнявся шум і галас.

Ввійшла царівна льодяна.

Пішла до хлопця, не вагалась,

Суворо мовила вона:

 

“Ти як насмілився, юначе,

У володіння ці зайти?

Напевно маєш добру вдачу?

Та знай, що звідси не втекти.

 

Ти як посмів хазяйнувати?

Навіщо скелю розтопив?

Ну що ж, на ранок чекай страти…”

Юнак прощення попросив.

 

“Пробачте пані, вас благаю!

Накоїв лиха змалку я,

Тепер від туги знемагаю.

Мабуть, то доля вже моя.”

 

“Ну що ж, можливо і пробачу.

Та маєш виконати ти

Моє прохання, я віддячу.

Ти мусиш скриньку принести.

 

Вона знаходиться у морі.

Та скриньку ти не відчиняй.”

Тут лис хлопчину заспокоїв:

“То не біда, хутчіш сідай!”

 

Минуло часу не багато,

І от на березі морському

Почав лис юнака повчати:

“Біда твоя лише у тому,

 

Що не послухав ти мене.

Гаразд, скажу ще раз, юначе,

Як перша зірка промайне,

Пірнай, ніхто нас не побачить.

 

Та пам’ятай лише одне —

Ти мусиш взяти лише скриньку.

Біда тепер нас не мине,

Якщо прихопиш ти перлинку.”

 

Юнак цей раз послухав лиса.

Хоч так кортіло йому взяти

Хоча б перлинку із намиста,

Та мусив швидко повертати.

 

І юнаку цікаво стало,

То що ж у скриньці тій було?

Він відчинив її помалу,

На землю світло потекло…

 

Із світла виникла князівна,

Прекрасна, наче день ясний,

Неначе зірочка чарівна,

Як промінь сонця на весні.

 

Та лис до юнака озвався:

“Оце біда спіткала нас.

Застерегти я намагався

Не відчиняти скриньку враз.

 

Та що вже вдієш, час рушати.

Візьми дівчину і у путь.

Хутчіш, нам треба поспішати!

Дивись про скриньку не забудь!”

 

Юнак з дівча очей не зводить,

Так до вподоби бо вона.

Уже й зоря ранкова сходить,

І шлях вже до кінця мина.

 

Ось біля річки вже долина,

Де  скеля льодяна була.

Благати почала дівчина,

Що льодяна царівна зла.

 

“Від неї ледве врятувалась.

Втекти з палацу довелося.

Тож на дні моря я ховалась,

Де їй знайти мене вдалося.”

 

“І що робити, як нам бути ?”—

Промовив в відчаї юнак.

“І як прикраси роздобути,

Й дівчину врятувати як?”

 

“Ну що ж, мій друже… допомога,

Мабуть, прийде в останній раз.

Пішли до замку льодяного,

Чекають там давно вже нас.”

 

Послухай, що сказати хочу —

Дівчину лишить треба нам.

Допоможу тобі охоче,

В князівну обернусь я сам.

 

А там вже буде так, як буде.

Швиденько скриньку відчиняй!

Прощай, тебе я не забуду…”

“Е ні, мій друже лис, стривай!

 

Ми маєм інший шлях шукати.

Тебе не лишу я в біді.

Жаринки треба нам дістати,

Ми переможемо тоді.

 

Ми знищим льодяну царівну,

Прикраси птаху віддамо.

Бо іншого шляху все рівно

Нам, любий друже, не дано.”

 

“Гаразд, жаринки де нам взяти?

До птахи йти немає часу…”

“Я маю дещо показати,

Візьміть у мене цю прикрасу.”—

 

Князівна ланцюжок дістала.,

На ньому пляшечка, а в ній

Вогні чарівні танцювали

Свій диво – танець чарівний.

 

Пішли удвох, лис і хлопчинa,

У дім царівни крижаний,

Бо не вагались ні хвилини,

Вогні вплеснули в дім лихий.

 

І все засяяло довкола,

Струмки побігли навкруги.

Дерева виросли навколо

І враз розтанули сніги.

 

Промовив лис: “Бери прикраси,

Бо треба ще до птахи йти.

Багато згаяли ми часу,

Та досягли ми все ж мети.”

 

Взяли браслет і перстень друзі.

Ішли чи мало, чи багато,

Ось опинилися у лузі,

На обрії виднілась хата.

 

На зустріч птаха вийшла з хати:

“То що розповіси юначе?”

Юнак почав розповідати.

Повідав їй де був, що бачив.

 

Віддав прикраси й відповів їй:

“Знайшов я все, чого шукав.

Найкраще в подорожі дивній —

Про найцінніше я пізнав.

 

Найкраще — дружба і любов.

Мій лисе, дякую за службу.

Зі мною ти ввесь шлях пройшов.

Навіки вже між нами дружба.

 

Князівна серцю мила стала,

Її всім серцем полюбив.

Чарівна доля нас спіткала,

Мабуть, як треба все зробив.

 

Немає більше в серці туги.

Прощай, пташино, нам вже час.

То що, ходімо, любі други,

Нові шляхи чекають нас.”

Юнак та лис

Мар’яна та лісовий король

Юнак та лис

Казка Темного королівства

Новіший допис

Надіслати коментар

<-- -->