Казка Темного королівства

За лісом річка, за річкою поле. За полем гора, за горою ліс. Та такий старий, такий густющий, що навіть сонячний промінь не в змозі пробитись крізь віти дерев. А от, якщо в тім лісі увесь час йти вперед, а біля сторічного дуба звернути ліворуч, то можна потрапити на поляну, посеред якої стоїть засохлий пень. А на тім пню сидить чоловічок, на ім’я Гарсіян, пів метра заввишки, пів свині завширшки. Старичок — круглячок з сивою бородою, довгими вусами та лисою головою. Сидить собі тихенько, перебираючи лісові ягоди. Ті, що вже достигли, з’їдає, насолоджуючись кожною ягідкою. А ті, що не дозріли, кладе до кишені, щоби потім знову причепити їх до куща. Їсть собі поволі, мугикаючи веселу пісеньку, коли чує, хтось швидко в його сторону наближається. Зіскочив він з пня, та й перетворився на невеликий кущ брусниці. А до тієї поляни підбігла дівчина, побачила вона пень, присіла на нього, та й почала плакати, сподіваючись, що її ніхто не почує. Солоні сльози стікали по щоках незнайомки й одна за одною падали на листочки кущика. Шкода стало маленькому чарівнику дівчину. Прийняв він свій звичний вигляд, та й каже:

– Чому ти плачеш? Що трапилося? Тебе хтось образив? Ти заблукала? Як тебе звати?

Дівчинка була здивована від побаченого та почутого, і на безліч запитань, дала відповідь лише на одне.

– Лакріма!

– Гарне ім’я. І ти така гарна. І я також гарний. І настрій в мене гарний. А в тебе настрій сумний. — мовив чоловічок, пережовуючи останні ягоди.

– Мої батьки, хочуть заміж мене віддати. — сказала дівчинка, ще більше розплакавшись.

– Весілля, то добре. Весілля, то їжа. Багато смачної їжі. Я люблю поїсти. Особливо щось солодке. — зрадівши, вигукнув чарівник.

– Моя мама — королева Пекельних земель, а тато — кровожерливий король. Заради зміцнення королівства, вони хочуть віддати мене заміж. А мені ж лише 14 років. Та їх це не хвилює. Вони підготували для мене декількох кандидатів і завтра я повинна обрати одного із них. А якщо нікого не оберу, то вийду заміж за того, хто їм найбільше сподобається. А я не хочу… не хочу заміж!

Від істерики дівчинки Гарсіян ледве сам не заплакав. Його маленькі оченята налилися слізьми, а щічки надулися як у хом’яка.

– Я тобі допоможу. В мене є ідея. Вона тобі сподобається. Бо мені вона подобається. Моя ідея гарна. — пробуркотів він.

І що може зробити такий маленький чоловічок, який ще й так дивно розмовляє, подумала Лакріма.

– І як же ти мені допоможеш? — запитала вона. — Ти ж такий маленький.

– Маленький, не маленький. Яка різниця? Дивись, що я вмію. Ти ж так не вмієш. Так ніхто не вміє.

Дістав він з кишені не достиглі ягоди, підкинув їх у повітря і вони повернулися туди, звідки ж й самі зірвалися. Задоволений чарівник подивився на юну принцесу та й продовжив.

– Ось тобі ягідка. Чарівна ягідка. Як з’їси її, то ніхто не відчує. Ніхто і ніщо не відчує твоє серцебиття.

Дівчинка взяла ягідку, але нічого не могла збагнути.

– Не хвилюйся. Повертайся до дому. А принцам скажеш. Що серце сховала у лісі. Хто знайде, той і наречений.

Не мала вона вибору. Посиділа ще трішки, подумала, підійнялась з пня, ковтнула ягідку та й пішла. А чарівничок вскочив на пень, приліг на бочок, і як захропів, що аж земля задрижала.

А наступного дня, з самого ранку, в замку маленької принцеси веселиться народ. З усіх королівств Темного світу, поз’їжджалися вельмишановні демони та демониці, упирі та упириці, відьми та відьмаки, мертвеці та мертвяки. Загалом, уся нечисть зібралася, щоб поглянути на Лакріму та майбутнього нареченого.

Трубить труба, гудить труба і барабани на ура. Увесь люд та нелюд зібрався у величезній залі та й чекає на принцесу.

Перед гостями майбутня наречена з’явилася у червоній сукні з розпущеним чорним волоссям і заплаканими очима. Її хвилювання було помітно неозброєним оком, та взявши себе в руки, Лакріма сказала:

– Вчора, гулявши у лісі, я сховала своє серце. Тому, той, хто його знайде, стане моїм чоловіком.

Здивувало це гостей. Прислухалися вони, а й справді, зовсім не чутно серцебиття. І линув рев та крик, галас та гуркотіння. Обурений люд та незадоволені батьки. Але аж ніяк не кандидати. Звісно ж, це було їм на руку. Чи розраховувати на вибір дівчиська, чи самому здобути серце. Тож, вони підтримали Лакріму, та й не гаючи часу, подалися до лісу у пошуку юного серця.

Хтось пішов ліворуч, хтось праворуч. Комусь подобалося йти увесь час вперед, а комусь – довелося ходити по колу. Йшли вони, блукали, аж поки не заблукали. Коли, раптом, один із них, не знайшов поляну, на якій сидів Гарсіян. Втомлений та голодний принц, упирського престолу, спочатку хотів підживитися круглобоким чоловічком, але потім вирішив запитати у нього про дівчину.

– Гей, свиноподібний! — неввічливо мовив він. — Чи не бачив ти вчора тут маленьку дівчинку?

Роздивився його старичок, з ніг до голови, а потім мовив:

– Дівчину бачив. Гарну дівчину. Гарну як я. Але гарніших за мене не буває. Тож, ні, дівчину не бачив.

– Ти що таке говориш! — розлютившись, мовив принц. — Краще признавайся, бачив ти її, чи ні. Інакше, я всю кров твою вип’ю.

– Якби я тут побачив дівчину. То був би не один. А так, як я один. То ні, я її не бачив. Лише чиєсь серце бачив.

– Серце? — занепокоївся упир. — Де воно? Куди поділося?

– Куди поділося? А звідки ж мені знати! Був тут, перед тобою, один. Він, мабуть, і узяв його. Так, точно він забрав.

Розлючений принц ринув слідом невідомо за ким, щоби серце відібрати в того, хто його випередив. Гарсіян посміхнувся, погладивши живота, вскочив на пеньок, та й знову смакує ягідками. Коли підбігає до нього інший принц – спадкоємець людожерського престолу, та й питає:

– Куди це так швидко упир побіг?

А той йому у відповідь:

– Куди, куди? Звідки ж знати мені! Схопив якесь серце, та й побіг. А куди, не знаю. Але дуже швидко побіг.

Розлютився людожер, та й кинувся упиря наздоганяти. Старичок знову посміхнувся, пробуркотівши:

– От вам і кінець настав. А чого ви хотіли? Серця маленької дівчинки! Дзиць вам, а не серце. Хех!

Так воно і сталося. Не минуло і години, як принци, думаючи, що серце в когось із них, повбивали один одного.

Сидить Гарсіян у своєму улюбленому лісі, на улюбленій поляні, на улюбленому пеньку та й улюбленими ягідками смакує. Коли підлітає до нього маленька пташка.

– Ну що, пташка? Гарна пташка. Час тобі пощебетати. Пісеньку заспівати. Нечисть налякати.

Скотився старичок з пенька, та й шепоче їй:

– Наспівай усім. Серце дівчинки, то смерть. Кожен, хто його шукатиме, загине. Тож, нехай собі думають. Нехай бояться.

І полетіла пташка до королівства. І нащебетала на вушко жителям про смерть принців, і про прокляття. І посіявся страх. І ніхто більш не схотів ходити до старого лісу, шукати серце маленької дівчинки.

Минув місяць, а можливо й два, як у юної принцеси знову з’явилися неприємності. Молодий принц, невеличкого королівства тролів, вдався до хитрощів. Він звернувся за допомогою до старої, могутньої відьми. Попросив її зліпити серце, яке він назве серцем Лакріми. Відьма погодилась. Взяла вона жменю мертвої землі, додала в неї три краплини своєї крові, жмут волосся покійної прабабусі та й зліпила маленьке серце. Та звісно ж все це не задарма. Натомість вона попросила випити усю воду на планеті. Річ у тім, що землі Темного королівства спалені та висохлі, а от землі Сонячного королівства розквітають. Таким чином, стара відьма хотіла нашкодити усім жителям планети. Не став троль чекати. Одразу ж подався до джерела, та й почав пити воду. Пив день, пив два, аж поки все не випив. І став він вище за гору, ширше за море. І силу в собі відчув, нездоланну. Взяв в руки маленьке серце, та й пішов до королівства, обманом наречену собі здобувати.

В цей час, маленький чаклун відчув, що щось не так з матінкою природою. Скотився він з пенька, та й покотився клубочком до того ж королівства. А там вже троль всіх лякає. Трощить і ламає. Калічить та вбиває. І ніхто ж не наважиться зупинити його. Ніхто не кине виклик могутньому велетню. Ось вже і Лакріма в його долоні сидить, плаче, слізьми заливається. Благає батьків про порятунок. Але вони й чути не хочуть, адже троль приніс її серце, тож, вона, має стати його дружиною. А про серце ж правду сказати не можна. Адже тоді всі здогадаються про її обман. Можливо, батькам не вигідний був шлюб з королівством тролей, та ніхто не наважився заперечити.

Раптом, на шляху троля опинився Гарсіян, який наказав відпустити дівчинку і забиратися геть. Велетень звісно ж розсміявся. Куди такому карлику до такого могутнього як він. От і мовив він йому:

– Дівчина – моя наречена. В мене її серце. А ти, якщо не заберешся з мого шляху… то я тебе розтопчу.

– Розтопчеш, мене? Налякав! Дуже налякав! Серце дівчинки в її грудях. А в тебе лише шмат землі. Ой, лихо тобі буде. — сміючись, мовив чарівник.

Гарсіян підправив ременя на своїх штанях, та як вдихнув повітря в повні груди, що став великим як троль, а то й ще більшим. Дістав він зі своєї кишені соснову голку, яка також виросла в рази й проткнув живіт тролю. З його тіла почала витікати вода, яка лилася на землю. Чаклун видихнув повітря і розігнав її по всій планеті, не забувши залишити річки та озера на давно висохлій землі Темного королівства.

От і настає кінець цієї казки. Не можу сказати, що далі в наших героїв все буде добре, але скажу, що Лакріма знайшла собі справжнього друга, який допоможе їй у будь-якій ситуації.