Мар’яна та лісовий король

Мар’яні здалося, що вона ще й досі спить. Вона не йняла віри, бо ж хто із сучасних людей, ще вірить у чари, лісовиків та інші речі, які трапляються хіба що в казках. Зелені очі опинилися супроти її карих очей, і здавалося, що то два озера, де тихі хвилі погойдують латаття. А лісовий король замилувався її зіницями, в яких причаїлася ніч із веселими зорями, що спалахували то тут то там у кутках, біля самих вій. Два світи зустрілися і дивилися зачаровано: світ людей та природи, звичного та чарівного, явного і таємного.

— То хто ж ти така?

— Я не відьма і не чаклунка, я людина з міста. – тихо відповіла Мар’яна. – І мені не віриться, що я ось тут зараз розмовляю з вами. Може я сплю чи марю. Але скільки не намагаюся прокинутися, нічого не виходить. І довкола все надто реальне, дуже яскраве. Я ніколи не бачила таких фарб.

— Що ж, мабуть, доведеться нам розгадувати цю загадку удвох. Вас запрошено до нас на відвідини, – трохи вклонився Цвітан до Мар’яни.

— Утрьох, утрьох підемо, – галасував знизу непосидющий старий.

— Дякую за запрошення, ваша величносте, – так само вклонилася йому дівчина. – Мені трохи лячно, та чи можу я відмовитися. І всі ваші подарунки та знаки уваги, – вона обвела халупу рукою, – виказують на прихильність до мене та доброту.

— Це лише дрібниці, багато кращих речей можна знайти у лісовому королівстві.

Лісовий володар простяг руку дівчині та ступив повітрям. Вона завагалася.

— Не бійтеся, разом зі мною це можливо, звикайте до того, що тепер закони природи можуть діяти інакше.

Вони ступили на вузьку золоту доріжку з сонячного проміння та легко крокували нею униз. Цвітан спритно скочив на коня і подав руку Мар’яні, котра сіла на горду тварину позад нього, перед старим Переплутом. Лише тепер вона помітила, що коні незвичайні: гриви у них золоті, а на боках ростуть невеличкі крильця, так що вони немовби летіли трохи понад лісом, минаючи гострі шпилі дубів та грабів, які подекуди мішалися з буками та в’язами, що простягали свої старечі руки – гілки до самого неба.