Цугцванг у лабіринті

До них підійшов велет й ледь у темряві не наступив на мандрівців. У руці мав палаючий смолистий стовбур – як великий смолоскип. Він розповів, що, тяжко уражений закляттям, сховався у ліску зовсім неподалік від того місця, де зіштовхнув човен на воду. Відьми його не шукали, бо їм потрібна була Даринка. Саме вона змусила їх дати клятви, які позбавили лиходійок сили магічного зла.
Він чув, як вони довго та погано лаялися, коли побачили далеко від берега саморобний човен з утікачами. Почув шум та крики, коли вже пізно уночі до берега пристав корабель й узяв відьом на борт. Військо потому рушило кудись геть, а він іще день відлежувався й одужував. Тоді помітив, що рівень води у річці спадає. Не міг це пояснити, але вирішив, що це чари якоїсь третьої відьми. Тому затурбувався й рушив уздовж берега шукати своїх товаришів.
Тихолюб мав з собою мед, який набрав у лісі. Його поділили між острів’янами. Тоді на ранок велет розсадив собі на плечі короля, королеву, Даринку, Табіяра, лицаря Людвіга та Синьочуба  й важко рушив до берега.
Ноги велета занурювалися у багнюку сажнів на два, але він потиху, важко хекаючи, йшов та йшов… години через три вийшов на сухе. Король упізнав місцевість:
– Трохи далі має бути село Щасливе. Його назвали так, бо річкова вода, коли розливалася, трохи не дійшла до нього й зупинилася.
Селяни гостинно пригостили короля й усіх, хто був з ним. Коли ж дізналися, що річка назавжди увійшла у свої береги, улаштували танці зі співами. До людей, які залишилися на скелі, за наказом короля відправили човни. На ранок велет знову поніс товаришів та полонеників на плечах. Близько полудня вони досягли королівського палацу. У ньому вже хазяйнували грабіжники. Та, побачивши велета, лицаря, троля та короля, здалися на королівську милість й пообіцяли осісти на його землях й мирно працювати. Правитель  наділив їх ділянками звільненої від води землі й сказав, що звільняє їх на три роки від податків. Слуги купчика, які прибули до палацу на третій день,  теж оголосили, що бажають залишитися. Їх також наділили ділянками висихаючого колишнього річкового дна – його було вдосталь. Разом з ними до палацу прийшли (їх привезли на човнах до берега) колишні білі Шахові Фігури та бранці.
Ображений негоціант поїхав геть без почету, полоненики потюпали до темниці, а  переможці влаштували гучний бенкет з танцями та розвагами. Принц приніс Даринці торбинку з золотими й одягнув на руку коштовний смарагдовий перстеник.
– Смарагд відводить лихо та зводить друзів! – сказав він. – Не здумай відмовлятися! Ще тато підписав указ про дарування тобі титулу принцеси. Вітаю, Ваша Високосте!
У цей час до дітей долинув голосний регіт. Це придворні складали текст дозволу їхньому товаришу на тролення, який мав підписати король. Чого вони тільки туди не вписали! Наприклад: „Тролити корів, гусей, коней та іншу домашню живність дозволяється тільки з її дозволу. Тролити хижаків дозволяється лише тоді, коли вони ситі. Тролити дерева та кущі можна необмежено“. Синьочуб реготав разом з усіма. Він був радий одержати нетиповий документ, якого немає в жодного троля, ще й за королівською печаткою.
Дорослі гуляли ледь не до світання. Нова принцеса втомилася й пішла до ліжка. До свого ліжка, яке принесло її сюди. Його занесли з галявини, на якій була магічна шахова дошка у момент викрадення, у палац, до призначеної їй спальні.
Вона швидко заснула. Прокинулася, бо побачила сон: тато й мама махають їй руками й щось гукають. Вона з сумом пробурмотіла:
– Як шкода, що сон обірвався! Я так за ними скучила!
Раптом її ліжечко здригнулося, тоді рвучко піднялося угору й вилетіло через відчинене вікно. Дівчинка не встигла ні скрикнути, ні поворухнутися.
Темінь була така густа, що вона лякливо опустила повіки, а ліжко мчало й мчало… Раптом їй у напівзаплющені очі вдарило світло, ліжко гупнулося на щось тверде, аж рипнуло. Даринка підняла голову  й озирнулася.