Цугцванг у лабіринті
– Це я втратила? – зареготала зла чаклунка й вистрілила у гіганта потужним закляттям. І одразу втратила чорну могутність, бо порушила обітницю не чаклувати. Але комонники цього не знали й вирішили, що їхня повелителька не позбулася магії.
Убити одним закляттям велета неможливо. Воно лишень робить його слабшим. Лише сім убивчих заклять одне за одним можуть його згубити. Та могут відчув біль у грудях й люто заревів. Друзі й вороги закрили вуха руками, а нещасні коні схарапудилися й дременули навтікача. Швидко кіннота відімчала геть миль на шість.
– Вони спішяться, заткнуть вуха й підуть у наступ за наказом відьми, – сказав лицар. – Її вони бояться більше, ніж нас. У них повинні бути отруйні стріли, бо це ж слуги тьми.
– Я просто зайду глибоко у воду й побреду понад берегом, – сказав уражений закляттям велет. – Стріли так далеко не залетять. А на ранок я видужаю. Ви ж тікайте!
Він допоміг приладнати стерно до воза й зіштовхнути засмолену підводу-човна на воду. Підсадив на нього друзів. Різким рухом відштовхнув транспорт сажнів на двадцять від берега. Й пішов понад берегом геть.
На жаль, вітру не було, довелося гребти веслами. Коли віз віддалився від берега на чверть милі, на кручі вийшла відьмина піхота. Але стріли до втікачів уже не долітали, а лиходійка втратила магічну силу. Повернути її вона могла, лише убивши переможців над нею на протязі трьох діб.
Дивний човен з трьома пасажирами та запасом харчів плив серед безмежжя води. Берегів не було видко. Небо затягнули хмари. Компасу вони не мали. Орієнтуватися було неможливо й лицар кинув гребти. Він чекав світання, щоб орієнтуватися по сонцю.
Темний вечір непомітно перейшов у ніч. Усі задрімали.
Ранок настав пізно, бо хмари не бажали розходитися. Але прогалини між ними вже були. Лицар направив «ніс» їхнього човна на схід сонця, бо знав: річка тече із півночі на південь. Але йому довелося трохи повернути човен на південь, щоб мати змогу підняти саморобне вітрило: вітер був боковий.
Утомлена Даринка прокинулася пізно. Людвіг пояснив їй, чому він направляє ніс човна на сонце:
– Ми прямуємо на схід сонця. Там протилежний берег.
– Але ж сонце рухається! – зауважив напівсонний принц. – А зараз майже полудень! Ми пливемо за течією!
Лицар похвалив хлопця за уважність й повернув човна так, щоб сонце світило йому в лівий бік. Вітер посилювався, але не змінював напрямок. Він зносив їх на південь й проганяв хмари.
Троль, який мав гарний слух, перший зауважив незнайомий шум. Хвилин через десять його почула й Даринка, ще через три – принц. Лицар занепокоївся, покинув гребти й став коло щогли, ухопившись за неї:
– Синьочубе, лізь мені на плечі! Принце, лізь на плечі Синьочуба, тримаючись за щоглу! Даринко, лізь на плечі Його Високості, але обережно! Ти щось бачиш?
