Цугцванг у лабіринті

– М-м-можна, – не зразу відповів хлопчик, – але тільки одне.
Яблучко було… коротше, смакота!!! Таких вона ще ніколи не їла.
– Як тебе звати? – спитав хлопець. – Ти звідки?
Даринка розповіла йому про своє село, річку Удай, свій райцентр та поїздку до Полтави… Хлопчик уважно слухав.
– А тепер можна ще яблучко? Або оті грушки?
– Ні, не можна. Це – яблучка Правди. Хто з’їсть одне – не зможе обманювати десь із півгодини. Що цікаво – якщо його покуштує брехун, не зрозуміє, що на деякий час позбувся здатності шахраювати. Буде казати правду, а гадати, що й далі бреше. Не можна їсти два таких яблука, бо ніхто не знає, що тоді буде. Я дозволив покуштувати одненьке, бо хотів знати, що ти – не відьма або її служка.
– А оті грушки для чого?
– Якщо хтось покуштує одну, його сила на добу потроїться.
Даринка швиденько нарвала цілу кишеньку грушок.
– Розкажи мені про відьму.
– Наше королівство було велике й багате. Коли мені було п’ять років, прикордонна річка почала розливатися й розливатися. Вона поступово розливалася й затопила майже усе королівство, люди повтікали, мій тато збіднів… Щоб якось утриматися на плаву, він витяг зі сховку подарунок Помаранчевої Феї – велику магічну шахову дошку. Коли люди заходять на неї – стають великими шаховими фігурами, які підкоряються командам шахових королів й знову стають людьми по закінченні партії. Багатії приїздили зі своїми людьми і ставали на дошку, причому черговий багатій ставав на місце чорного чи білого короля – як хотів. Мій тато ставав на місце іншого короля зі своїми людьми й вони віддавали команди власним фігурам. Потім багатії хвалилися, що були королями – хоч і на шаховій дошці – й добре платили. Мама була шаховою Королевою, ферзем. Я виступав за королівського пішака, бо я є принц-спадкоємець. Та сьогодні татів паж, який завжди судив гру, упросив мене й тата побути на моєму місці, а мені віддав суддівство. Тільки тато, мама та усі інші люди зійшли на клітинки й стали фігурами, як біля них вибухнула хмара диму й з неї вискочила відьма. Вона сипнула порошок на дошку й вона змаліла та щезла. Відьма сипнула порошок на себе й щезла теж… Вартові, слуги та глядачі одразу повтікали, покидавши зброю та речі – щоб легше було бігти. Я не знаю, що робити!
І горопашний принц знову захлипав.
– Як звати Вашу Високість?
– Табіяр.
– Сльозами горе не змиєш, Табіяре, – сказала дівчинка й похопилася: чого це вона лізе у справи, які її не стосуються! Їй би самій до мами повернутися!
– То що ж робити? – потисла плечима зарюмсана Їх Високість, схожа на сусідського Сашка. Він так плакав, коди шкільна футбольна команда програла у сусідньому райцентрі школі номер два перший тайм гри з рахунком 0:4. Сусіда був воротарем, Даринка – півзахисником. Тоді вона гладила його по голові й казала команді: „Хлопці, сльозами горя не змиєш! Зберіться з силами й граємо другий тайм!“ Тоді вони таки програли, але з пристойним рахунком 3:5.