Цугцванг у лабіринті

– Бачу здалеку гори. А між ними… там, схоже, водоспад! Великий! Бо я ледве його бачу, він на самому небокраю, а ревище чути! Ще … о, там є острівець! Схожий на скелю! Отам, спереду нас!
– Аврал! – крикнув лицар, який трохи плавав на флоті. – Я усе зрозумів! Відьма магією викликала скельний землетрус, завалила брилами річкову долину, додатково каменюк приперла ще й магією скріпила! Б’юся об заклад, не один рік з цим морочилася! Її чари щезнули, але камінна гребля досі тримається, хоч рано чи пізно вона розсиплеться! Нас несе на водоспад, а тоді скине униз зі страшної висоти!
Він направив фіру-човна на вказаний дівчинкою острів й люто загріб веслами. Принц спустив парус, бо вітер більше зносив їх до греблі, ніж допомагав. Троль  та діти кинулися допомагати Людвігові. Гребли, чим могли.
– Чому ніхто не знав про цю греблю? – спитала дівчинка у лицаря. – Зруйнували б її, вода би й відступила.
– Чари! – пояснив лицар. – Вочевидь, вона примудрилася зробити її незримою, а водоспад нечутним. Кожен, хто плив, добирався до неї й падав униз та розбивався. З часом люди просто вирішили не плавати туди, звідкіль ніхто не повертається. Тепер магія відьми зникла й ми бачимо її греблю.
Надвечір вони досягнули острівця. Це був острів-скеля, з нього було добре видно прохід у горах, який відьма загородила камінням, й водоспад через цю кам’яну греблю. Острівець був майже напроти середини водоспаду і знаходився приблизно у трьох чвертях милі від нього.
– Треба порадитися з батьком та мамою! – подумав принц й відкрив шахову дошку.

Коли розкрита магічна дошка опинилася на землі, з неї полізли шахові Фігури й кожна, опинившись на ґрунті… оберталася на людину! Білий король став справжнім королем, чорний – товстопузим купчиком. Білі пішаки обернулися у пажів та кухарчуків. Легкі та важкі білі Фігури стали дружиною короля, канцлером та підканцлером й чотирма стражниками. Чорні Фігури стали слугами та служками купця. Усі люди короля й купця були озброєні, бо ступати на магічну дошку неозброєним вважалося непристойним.
Вони раділи розчаклуванню, але, виявивши себе серед неозорих вод, почали хвилюватися.
– Ранок вечора мудріший! – заспокоїв підданців король Таскіяр, батько Табіяра. – Радійте, ми вже на своїй землі, тому й стали людьми! Це Фарусова гора, її вершини вода не досягла! А зараз перекусимо, що доля послала, й будемо спати!
Харчі сяк-так поділили між тридцятьма шістьма особами й полягали спати, виставивши вартових. Купчик зле бурчав уві сні – скаржився, що погано поїв.