Цугцванг у лабіринті
– Не будемо її переслідувати й ламати двері, – вирішив лицар. – Там можуть бути пастки. Забираємо шахову дошку й ідемо геть! Ми не грабіжники й візьмемо лише те, що нам належить!
Троль фиркнув, але промовчав. Тигриця відпустила пацюка:
– Тьху, який смердючий! Навіть їсти гидко!
У коридорах замку та у його дворі панувала радість – гральні карти знову обернулися на вільних селян! Сила відьми пропала, пропали й її чари. З палацу вибігали звільнені жінки та діти, відшукували своїх розчаклованих чоловіків, обіймалися з ними й танцювали. Хтось притяг барабана, хтось – цимбали, то ж музика була.
Люди настільки зраділи, що кидалися на шиї навіть Тигру з Тигрицею, обіймали велета (він знову виріс, покинувши замок) за ноги… Швидко зібрали повні коші харчів з відьминої комори й завантажили ними троє возів. Знайшли до них коней.
Тигр з нареченою розпрощалися з друзями:
– Ми побіжемо навпростець у свої ліси! Якщо будемо потрібні, питайте тигра Асмута!
-Та мене, Кігтеславу! – додала Тигриця.
Повертатися через Лабіринт у зворотньому напрямку не було змоги: він мав лише вхід. А випускав тих, хто подолав його, там, де вважав за потрібне. Тому мандрівці на возах рушили до принцових земель. Шахову дошку, Фігури та шаховий годинник, ясна річ, Табіяр тримав при собі. Велет тюпав за возами з дубцем на плечах.
Вони рухалися дві доби, надвечір уперлися у ту прикордонну річку, яка розлилася. Воді не було видно кінця-краю. Велет поліз у ріку, щоб виміряти її глибину, але був змушений відійти назад, коли вода сягнула йому по плечі.
– Я навчу тебе плавати! – сказав троль. Він усівся на велетневій шиї й почав віддавати команди. Гігант охоче вчився. Вже й сонце зайшло, а вони усе плюскалися.
Лицар з Табіяром заледве докликалися їх. Товариство повечеряло, знищивши майже усі харчі з вибраного ними воза. Потім утомлений Тихолюб забрався у лісок й міцно заснув. Інші лягли спати на вільному возі. Даринка спала усю ніч, а принц, лицар та троль сторожили по черзі. Першим мав вартувати Синьочуб, тоді – Людвіг, за ним – Табіяр.
На світанні товариство розбудив розпачливий крик вартового:
– Відьма! Відьма над нами!
До воза дійсно летіла якась незнайома відьма на мітлі. Вона прицілилася чарівною паличкою, але лицар прокинувся на крик принца, устиг ухопити сонну дівчинку на руки, скинути ногою дрімаючого троля з воза й метнутися за вербове дерево. Постріл з палички розбив уже порожню підводу.
Відьма переслідувала його й саме його, доки він не сховався з дівчинкою на руках під крутим берегом. Тоді вона зробила вигляд, що не помітила схованки. Полетіла над рікою в далечінь… потім – розвернулася й поперла на них. У руках вже мала не паличку, а арбалета.
– Шу-у-у-у-у-р-р!
