Цугцванг у лабіринті

Коли вони опинилися по інший бік гори, побачили людей, які пиляють дерева та обтесують їх на колоди.
– Перелітна відьма вигнала нас із наших сіл, – пояснили вони, – бо вирішила, що вони занадто близько до її палацу. Ми будуємо собі хижки.
Лицар обурився й вирішив приєднатися до Даринчиного гурту. Його теж звали Людвіг – Людвіг Залізносердий. Але насправді серце він мав м’яке, а душу залізну.
Заночували вони у полі. Воїн та принц розвели вогнище й по черзі підтримували його до ранку. Усі інші доїли страви з коша й спали усю ніч, тулячись до тепла від багаття.
Перед світанням принц розбудив троля й задрімав, заборонивши йому підкидати гілляччя у вогонь. Ранкова прохолода швидко розбудила усіх. Не було лише Тигра – він уночі пішов полювати. Він повернувся, ситий, задоволений. Ще й пригнав заблукалу козу. Товариство подоїло її, напилося молока й відпустило. Потім продовжило рух за клубочком. По дорозі троль зрідка розважався – кидав здалеку свого ножа у вибране ним тоненьке деревце й не хибив. Лицар і собі тричі кинув метальну булаву – й не промазав.
Через півгодини ходу вони почули шум стрімкої річки. Хвилин через шість побачили її та довгий вузький камінний міст через неї. На середині мосту стояв велетень у засмальцьованій сорочці з звіриних шкур й люто сварився велетенським дубовим дубцем, утиканим залізними шпичаками. На перемовини він не йшов – просто погрожував страшною палицею, кривив обличчя та показував то кулацюгу, то язика. Був вищий від людини десь уп’ятеро.
– Треба якось виманити його з мосту, – сказав лицар. – На ньому я не зможу битися з ним на рівних, навіть підкріплений силою двох чарівних грушок!
Він доїдав грушки, а Даринка налаштувала ракетницю й вистрілила у велетня. Вона хотіла розлютити його, щоб він збіг з мосту й вступив у бій з лицарем у переліску, який близько підходив до річки. Там Людвігові було би легше вивертатися з-під ударів страшного дубця. Та й Тигр міг би напасти на ворога ззаду. Але могут злякався, невміло відскочив убік, перечепився через високі перила й полетів у піняву шалену річкову воду.
– Рятуйте! – горлав він, лежачи та борсаючись у бурхливій воді, яка була йому ледь вище колін, – рятуйте! Гину! Тону! Про-обі!
– Біжімо! – рикнув Тигр.
Вони бігли з усієї сили: звір та лицар. На спині у Тигра сиділи троль та принц, а Людвіг мав на плечах Даринку. Підбадьорений магічною силою двох грушок, він на бігу не відставав від Шаблезубця. А той мчав з усієї сили, бо рев наляканого велетня був просто нестерпний для вух.
Коли вони проскочили через міст й відбігли від річки з пів версти, крик припинився. Утомлений Тигр перестав бігти, а просто пішов. Лицар міг би бігти ще, але не став. Вони пройшли разом хвилин з п’ятнадцять.
– Стійте! Стійте! – знову залящало у вухах.