Казка про королевича
Але насправді я ледве тримався у сідлі. Я погано пам’ятаю тріумфальне повернення до столиці, палац, як мене зустрічала мама… Просто однієї миті світло згасло.
— Коли він нарешті прийде до тями?
— За годину-дві… май терпіння, Ромуле. Чого ти тут сидиш? Іди до вагітної дружини, ти їй зараз дужче потрібен, ніж тут. Тут я сама собі дам раду.
— Придворні і так на мене косо дивляться, бо привів до короля відьму. А як я її наодинці з королем залишу…
— То ти так переймаєшся, що про тебе подумають?
— То Ніколас нічим не переймається, робить, що заманеться… Як йому втовкмачити, що він не вирішить усіх проблем особисто? Що йому потрібно правити? Що його життя йому не належить? Замість того, щоб негайно самому покинути небезпечне місце і вислати війська, він подався озброювати селян і воювати! Він ледь не загинув! Але я мушу підтримувати гарні стосунки з придворними, шляхтою… я маю бути на сторожі, бо лише Нік вважає, що усі довкола добрі і чесні, як він сам… А люди — різні… Я прагну захистити його від інтриг і облуди, отже, маю бути своїм серед чужих…
— Не галасуй…
— Пробач. А що ти робитимеш далі? Коли Нік одужає? Повернешся додому?
— Ні. Там мені більше робити нічого. Ти ж сам бачив, коли мене забирав… Чоловік мені і так увесь рік життя не давав, а тепер просто зі світу зведе…
Врешті мені набридло прикидатися:
— Твоя Катаріна вагітна? – вирішив поцікавитися я, не розплющуючи очей.
— Ти отямився! Як ти себе почуваєш? – кинувся до мене Ромул.
— Чудово, дякую… Але я марю. То ж не заважай.
— Мариш?
