Маленькі речі

Цю довгу неймовірну історію мені розповіла Маруся. Був похмурий листопадовий вечір, за вікном гудів вітер, сердито здіймаючи догори і жбурляючи на асфальт опале листя. Хмари затягли небо, і здавалося, що вечір розпочався просто зранку. Чудова нагода загорнутися у ковдру, пити чай і читати. Або ж переповідати один одному історії.

Усе, що розповіла мені того вечора Маруся, видавалося і справді дивовижним. Але усе це — чистісінька правда, присягаюся! Бо ж Маруся, хоч і довірлива та балакуча, проте дуже щира. Крім того, такою неймовірною може бути тільки правда. Бо ж вигадати таке годі — усе рівно не повірять…

Я налила собі чашку свіжого чаю, прихопила печиво і зручно вмостилася. Марусі я чаю і печива не пропонувала.
Іграшкові зайчики до печива байдужі, а чаю остерігаються.

О, я не казала?

Маруся — це крихітний іграшковий зайчик. “Сім сантиметрів від кінчиків лапок до кінчиків вушок!” — то вона сама про себе так каже. Насправді Маруся досить хитромудро і майстерно змотана — складена, скручена і перев’язана звичайною коричневою ниткою з одного прямокутного шматка тканини. Оченята у неї — чорні намистинки, а носик вишитий вишневими нитками. А ще Маруся має чудовий рум’янець на щічках, наведений акварельним олівцем. Власне, цей рум’янець мене і привабив — я саме так шаріюся, коли хвилююся. Я зустріла Марусю у крамниці із гордою назвою “Хенд мейд”, отак і написаною — англійські слова українськими літерами… Так от, вона тихенько лежала у кошичку серед брошок-трояндочок, і усміхалася до мене, не відводячи своїх пильних оченят. Ну як я могла її там залишити?
Маруся швидко облаштувалася на моєму робочому столі. Допитливість і спостережливість моєї нової подружки роблять її чудовою співрозмовницею, а історії вона розповідає просто неповторні…

— Нас десятеро — братиків і сестричок, зайчиків, зроблених із одного шматка тканини та одного мотка ниток, — розпочала Маруся. — Я найстарша, бо з’явилася на світ першою. Це й дало мені нагоду бачити, як один за одним народжуються мої братики і сестрички…

Ми з’явилися на світ у маленькій кімнаті. Там було дуже мало вільного простору, зате безліч мешканців. Найрізноманітніші ляльки, коти і кошенята, ведмедики і пташки дивилися на мене звідусіль. Хтось стояв на комоді, хтось сидів на полицях, а деякі були навіть прикріплені на стіні. Я дивилася, як вправні руки змотують тканину, і за кілька хвилин коло мене уже стояв мій братик — з коричневим носиком, кумедними бровами і крихітною родимкою. Ми зніяковіло посміхнулися один одному.

У кімнату хтось зайшов і став за спиною майстрині.

— Що майструєш сьогодні? — запитав чоловічий голос.

— Замовили десять зайчиків, — не піднімаючи голови, відповіла майстриня. — Так… а тобі пасуватиме рожевий носик… І вії треба вишити… Дівчинка ж бо… — останні слова, власне, були звернені до зайчика.

— І чого ти з цим стільки бавишся? Скрути швидко, виший однією ниткою…

— Не можу, — майстриня нарешті підвела голову і усміхнулася. Ти ж знаєш, що не можу… Я ж не китайська фабрика і не можу механічно наштампувати “вироби”… Навіть такі малюки, створені руками, потребують кожен уваги. Ось ця крихітка уваги дає мені змогу… наче почути кожного. І надати навіть маленькому зайчику індивідуальних рис.

Власник чоловічого голосу хмикнув і вийшов з кімнати. Навіть я зрозуміла — співрозмовник майстрині щиро не розуміє її теорії, але чомусь воліє не сперечатися…

Непомітно минуло дві години — і ось нас уже десять. Майстриня вишикувала нас усіх на столі і почала розглядати. Спочатку погляд був прискіпливим, вивчав нас. Майстриня брала кожного з нас у руки, щось поправляла, рівняла… Врешті задоволено усміхнулася і… заходилася нас, новонароджених фотографувати. Відтак кожне з нас отримало не лише власний портрет, але й ім’я. Здавалося, майстриня просто бавитися з нами. Мене вона назвала Марусею, мого братика, ну того з родимкою — Пряником, наступну сестричку, із довгими віями — Дзвінкою, тоді йшли двійнята Ляля і Юля, тоді знову братик, із руденьким чубчиком, названий Рудим, і ще один братик — власник крихітних вишитих окулярів, був названий Професором. Далі йшла сестричка, оздоблена синім бантиком, Тереза, і ще одна сестричка, якій майстриня вишила заплющені оченята із довгими віями і назвала Сонею. А найменшого братика нарекла Миколкою.

Нарешті задоволена собою і нами майстриня закінчила фотозйомку, і всі ми опинилися у великій коробці. Там зовсім не було тісно, тому ми змогли зручно вмоститися, і, втомлені першим днем, миттю поснули.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Маленькі речі

Чарівні прутики

Маленькі речі

Кошенятко

Новіший допис

Відповісти

avatar
wpDiscuz
<-- -->