Чарівні прутики

Кожного літа близнята Максимко та Маринка відпочивають у бабусі й дідуся в невеличкому містечку. Тут вони майже все уже знають. З дідусем ходять до озера рибу ловити і купатися, до лісу по гриби та ягоди. Частенько бігають по морозиво до тітоньки Марії, що продає його за рогом сусіднього будинку.

Одного дня Маринка запропонувала братові:
— А ходімо сьогодні гуляти аж до фонтану? Підемо самі без дорослих, щоб не відволікати їх від справ. Ми ж не заблукаємо, бо все тут знаємо. Та й не маленькі вже, маємо аж шість років.

— Може хоч скажемо де йдемо, щоб не хвилювалися? – відказав на те Максимко. — Ану, як виявиться, що нас нема вдома, знаєш який переполох буде?

— Якщо скажемо, то нас самих нікуди не відпустять, от побачиш.

— А якщо шукатимуть? – засумнівався хлопчик.

— Тоді щось вигадаємо, чого ти, мов той заєць–боягуз, трусишся?

— Добре, ходімо, – погодився Максимко, щоб сестра не думала, що він боїться.

Діти нишком вибігли з двору, та й подалися за ріг будинку. Привітна тітонька Марія вже здаля їм посміхалася, гадала, що вони за морозивом до неї поспішають. Та діти лише привіталися й побігли далі. З вулиці на вулицю, аж ось і фонтан, що в самому центрі містечка. Тут безліч різних крамничок, тому діти з цікавістю розглядали вітрини кожної. Раптом Маринка й Максимко захоплено зупинилися біля однієї, якої раніше тут не бачили. З подивом перезирнулися прочитавши вивіску: «Чарівні речі». За вітриною було стільки всього привабливого, що діти вирішили зайти всередину, щоб роздивитися цікавинки ближче. На дверях ніжно дзенькнув дзвіночок, і до дітей вийшов дідусь із сивою бородою й надзвичайно приємною посмішкою.

— Доброго дня, діти. Нарешті я вас дочекався, – промовив він, змовницьки підморгнувши. — Підходьте ближче, не стійте в дверях.

Маринка й Максимко здивовано закліпали оченятами, проте слухняно пішли за дідусем.

— А як Ви знали, що ми сьогодні до вас прийдемо? – спитала дівчинка.

— І крамнички Вашої тут раніше не було, здається, – дивувався хлопчик.

— Для початку нам годиться познайомитись, а потім, я все вам поясню, – запропонував дідусь. — Отже, я звуся дідусь Кузьмич, а вас я добре знаю. Ви — Маринка та Максимко. Братик і сестричка, правда ж?

— Так, вірно, — дружно відповіли діти.

— Річ у тім, дітки, що крамничка ця не проста, вона чарівна. А я в ній працюю. Отже я…

— Чарівник! — вихопилося у Маринки. Дівчинка відразу засоромилась, бо згадала, що дорослих не годиться перебивати.

— Авжеж, я чарівник. – Посміхнувшись продовжив дідусь. — А крамничка моя всього місяць, як відкрилася. Ви тут роздивляйтеся, будьте як удома, а я швидко частування нам приготую, та й розповім вам щось цікаве.
Маринка з Максимком зачудовано роззиралися по крамничці, бо ніколи раніше не мали справи з чарівниками, а дідусь тим часом вийшов до іншої кімнати.

— Оце диво, – прошепотів Максимко, — ми не спимо?

— Не спимо, – відповіла Маринка також пошепки, розглядаючи виставлені на поличках дивовижні речі. — Ось тільки про все дізнаємося, і гайда додому.

— Не поспішайте друзі мої, – промовив Кузьмич, з’явившись у дверях з тацею, на котрій красувалася вазочка з печивом та склянки з какао. — Сідайте мерщій до столу.

Коли діти чемно всілися, дідусь, постав перед ними частування і сказав:

— Ви пригощайтеся й послухайте, що я вам розкажу…

І дідусь чарівник розповів Максимкові та Маринці, як і чому з’явилися у цьому містечку він, та його крамничка.

— У чарівній країні, звідкіля я до вас завітав, настали важкі часи. Усі чарівники й чарівниці дуже засмучені. Виявилося, що у світі людей, тобто у вашому світі, нікому вже не потрібні дива та казки. Ніхто, чи майже ніхто, не вірить в чарівників та чарівних істот.

Тому мене послали наші наймогутніші володарі у ваш світ, знайти когось, хто ще вірить у казку, чи диво. Якщо знайдуться такі люди, то наша країна буде врятована. А ні, то усі ми зникнемо назавжди. Ні див, ні казок вже більше ніколи не буде. За той час, що я мандрую вашим світом, мені жодного разу не траплялися люди, котрі б зацікавилися моєю крамничкою. Вони проходили байдуже повз вітрину, і ні разу не зайшли… Навіть не зупинилися поряд. Всі поспішали у своїх справах. Уже місяць живу тут у містечку, а час минає дарма, бо я й досі не знайшов наших рятівників. Аж сьогодні зранку, я зазирнув у своє чарівне люстерко, й воно показало мені вас. Тому я вже знав, що ви до мене завітаєте, чекав. Дуже сподіваюся, що саме ви допоможете моїй чарівній країні, усім нам чарівникам.

Діти вражено принишкли, замислились над тим, що їм розповів дідусь Кузьмич.

— Як же ми можемо допомогти? Що маємо зробити, щоб ваша чарівна країна не зникла? – спитав Максимко.

— Ми ж іще діти, – озвалася й Маринка, – хоча дуже хочемо щось корисне для вас зробити.

— Ви, мабуть, знаєте чи чули з казок, що той, хто зустрічає чарівника, має право на три бажання. Отож, я можу виконати будь-які три ваші бажання, – підморгнув Кузьмич. — Можете побажати вже, й негайно усе задумане здійсниться, можете взяти час на роздуми. Але пам’ятайте, ви маєте вірити в дива та казки, довіряти мені й дуже мудро використати свої бажання.
Сказавши це, чарівник вичаклував у повітрі три кольорові прутики та віддав їх дітям.

— Можна забажати будь–що? – запитав Максимко.

— Так, будь–що, – відповів дідусь.

— І все негайно збудеться? – тепер вже спитала Маринка.

— Авжеж, – хитнув головою чарівник.

— То чому ж ви не начаклуєте, щоб ваша країна не зникала? – спитав хлопчик.

— Наша країна та й ми, живемо до того часу, поки вірять в диво й казку люди. Мрії — чи не найбільші чари. Ми залежимо від вас і від ваших мрій, – геть тихо промовив дідусь Кузьмич.

— Треба подумати й порадитись, – дуже серйозно сказала дівчинка. — Ми мусимо поквапитись додому, бо нікому не сказали, що пішли гуляти, і дідусь з бабусею будуть хвилюватися.

— Дякуємо за частування, – нагадався хлопчик. — Нам справді додому пора. До побачення!

— На здоров’ячко, любі друзі! – Відповів чарівник і помахав рукою на прощання.

Вийшовши з чарівної крамнички діти швиденько побігли до свого рідного дому. Там бабуся накривала на стіл, бо вже був час обіду. Дідусь дрімав собі у кріслі.

— Де це ви були діти? – лагідно мовила бабуся, — кликала вас кликала, а ви не відгукувались.

— Ми гуляли, бабуню, – коротко відповіли близнята.

— Мийте руки й хутенько сідайте до столу, — наказала бабуся.

Максимко та Маринка сховали чарівні прутики в своїй кімнаті, й побігли мити руки тихенько перемовляючись.

Бабуся бачила, що діти за столом поводилися на диво тихо й чемно.

— Що це з вами, любі онучата? – спитала, коли вже пообідали. — Накоїли щось? Накапостили?

— Ні, бабусенько, все гаразд! Просто маємо важливу справу і думаємо, як її вирішити.

— Може ми з дідусем вам допоможемо?

— Ні–ні, ми маємо впоратись самі.

Діти вийшли з–за столу, подякували й подалися в свою кімнату.

— Ти ба, – мовила посміхаючись бабуся, — таємниці у них…

І заходилася мити посуд.

— А чом би й ні? – озвався дідусь вмикаючи телевізор, — у всіх дітей є свої таємниці. У мене також вони колись були, – бабуся на те лише похитала головою.

А Маринка й Максимко сиділи в своїй кімнаті та радилися:

— Треба щось дуже важливе побажати, – шепотіла дівчинка.

— Так–так, щось особливе, – відповідав хлопчик.

Діти перебрали багатенько бажань, та всі вони видавалися не надто важливими й особливими.

— У мене є ідея, – нарешті сказав Максимко, — давай так. Є три прутики. Тобі один — твоє бажання, мені один — моє бажання, а ще один — для всіх.

— Добре, а що ж ти побажаєш? – спитала сестричка. — Іграшок різних чи солодощів?

— Ще не знаю… Поки спати лягатиму, щось придумаю. А ти що хочеш для себе? – запитав братик.

— Бажань багато, та всі вони якісь дрібні й не важливі. Хочеться витратити прутика на щось справді корисне. Іграшок у мене й так вдосталь, та й солодощів нам не бракує.

— Це правда, – замислено промовив Максимко. І враз стрепенувся:

— Є! Одне бажання важливе є! – вигукнув він.

— Яке? – спитала Маринка.

— Нехай у всьому світі запанує мир! – тільки хлопчик промовив останнє слово, як один з прутиків засяяв, наче бенгальський вогник у новорічну ніч, і розсіявся тисячами блискіток.

— Ой! Одне важливе бажання виконане, – вражено промовила дівчинка.

— Ось так, тепер твоя черга.

Маринка замислилась, й за якусь мить промовила:

— Нехай страшні хвороби зникнуть із землі! – враз другий прутик заіскрився й за мить зник, як і попередній.
Діти уважно дивилися на останній прутик, і якось само собою у них обох виникло одне й те ж бажання. Не дарма вони близнята, тому й промовили його вголос разом:

— Нехай люди мріють, вірять у казки й дива, щоб країна чарівників завжди жила!
Як тільки пролунало це бажання, третій прутик яскраво спалахнув, на всі боки розкидаючи веселі іскорки та й розтанув. Маринка й Максимко стояли посеред кімнати тримаючись за руки й щасливо посміхалися одне одному. Діти були раді й упевнені, що використали чарівні прутики мудро. Не для себе, а для всіх!

Чарівні прутики

З життя чарівників

Відповісти

avatar
wpDiscuz
<-- -->