З життя чарівників

У місті осяйному, у місті чарівному живе сім’я весела чарівних трударів. І день, і ніч працюють, ні грама не лінькують, ввесь час вони пильнують чарівне сито снів. Ви, мабуть, про них уже чули. А хто не чув, то познайомтесь. Дідусь Сон, бабуся Дрімота, тітонька Позіхота та маленькі й непосидючі снюсики Сонько, Дрімка й  Позіхайлик. Зовні  вони нічим від звичайних людей не відрізняються, хоча насправді кожен з них — чудовий чарівник.

Кожного вечора поважне сімейство збирається за великим столом. Усі дружно вечеряють і діляться новинами, розповідають, як провели день. А далі відбувається найцікавіше. Повечерявши, усі разом вибираються на дах будиночка, де в них є затишна тераса, і там влаштовують чаювання. Після того починаються справжнісінькі дива.

Бабуся Дрімота відкриває товстезну книгу й уголос читає казку за казкою, дідусь Сон видмухує барвисті мильні бульбашки, котрі несуть у собі казкові, притрушені чарівним пилком сни до кожного будиночка. Тітонька Позіхота просіває крізь чарівне сито зорі–зірнички, та й насипає їх у кришталеві відерця. Сонько й Дрімка беруть ті відерця, сідають у човники–хмаринки й розсівають сріблясті зіроньки нічним небом. Позіхайлик також байдиків не б’є, не сидить без діла. Щовечора він виймає з чарівної валізи осяйного місяця, начищає його до блиску й вішає у засіяному зорями небі.

Вже під ранок уся сім’я знову приступає до роботи. Місяць влягається на м’якеньку оксамитову подушку валізи, та й спить собі там аж до наступного вечора. Зорі–зірнички збираються зграйками та стрибають у сачки чарівників, а ті висипають їх у білосніжні торбинки. Тоді тітонька Позіхота виполіскує їх у дзеркальному ставку, що біля дому й розвішує на деревах саду. Там вони підсихають, а ввечері знову все повторюється.

Одного дня дідусь Сон вирішив дітей порозважати.

– Ходіть–но, мої любі, до мене ближче. Зараз ми влаштуємо риб’ячі перегони.

– Це ж як? – здивувалися снюсики.

– Зараз побачите, – підморгнув таємниче дідусь.

– А як же наші обов’язки й справи? – спитали малюки.

– Не переймайтеся, любі, за моїми спостереженнями буде дощ, аж два дні. Тому зорі й місяць також відпочивати будуть.

– Гей–гей! Поки дощу нема, то ми пограємось, порозважаємось, цікава буде гра. — Радісно заспівали, взявшись за руки, снюсики.

– Авжеж, – відповів дідусь Сон ховаючи в бороді посмішку, а далі вичаклував зі ставка три найбільші рибини, посадив на них малюків і відправив у небесне озеро. Сам сів на величезну жабу й оголосив:

– На рахунок три, дружно попливли! Звідсіля, аж до кінця міста й назад. Хто першим повернеться, той отримає винагороду.

– Яку? – зацікавилися снюсики.

– Е ні, не скажу, це таємниця! Увага, починаю відлік: раз, два, три!

Великі рибини з малюками на спинах хутко поплили по небесному озері наввипередки. А щоб ніхто не махлював, дідусь Сон пострибав слідом на великій жабі. Бабуся Дрімота розгорнула своє плетиво снів, а тітонька Позіхота взялася розплутувати клубок сновидінь. Невдовзі почулися дитячі вигуки, то поверталися снюсики верхи на рибинах.

– Цікаво, що цього разу вигадав наш дорогий Сон? – мовила посміхаючись бабуся Дрімота.

– О! Та в нього чимало цікавого є для наших малюків, – озвалася тітонька Позіхота.

Дитячий галас наближався. За якусь мить дідусь Сон вигукнув:

– Фініш! Перемогла Дрімка! Друге місце має Сонько, на третьому — Позіхайлик.

– То певно, що я останній, бо мені дісталася страшенно повільна й неповоротка рибина, – ображено обізвався малий.

– Нічого рибку ображати, просто дехто зовсім не вміє керувати, – втрутився в розмову Сонько.

– Гей, ану не сваріться друзі. Не така вже й важлива перемога, головне участь у цікавій грі, – лагідно зауважив дідусь. — Хіба ось ця розвага була вам не цікава?

– Цікава! – дружно відповіли снюсики.

– Та все ж винагорода є тільки для переможця, а решта залишилися з носом, – далі бубонів Позіхайлик.

– То ось у чому справа! – нарешті зрозумів дідусь Сон. – Що ж, тоді справедливо буде, коли я розділю винагороду поміж усіма учасниками перегонів, щоб ніхто не ображався. Згодні?

– Згодні! – зашуміли дітлахи, а Позіхайлик щасливо посміхнувся.

– Що ж, тоді шикуйтеся, та по одному підходьте до мене.

Діти вишикувалися шнурочком і одне за одним почали підходити до дідуся. Він щось діставав зі свого чудернацького капелюха й кожному давав у руки, тихенько нашіптуючи якісь слова.

– Ой! Це пташині яєчка? – здивовано мовила Дрімка, густо кліпаючи оченятами.

– Саме так, пташині яєчка, та не прості вони. Бачите, які барвисті? В кожному з них сидить маленьке пташенятко. Якщо ви будете добре та правильно їх доглядати, у теплі тримати, то невдовзі з них вилупляться милі пташенята. Згодом вони виростуть і стануть чарівними птахами, які будуть робити наш світ кращим.

– Дідусю, а що це за птахи, як називаються? – знову спитала зачудована Дрімка.

– У тебе Дрімочко, яєчко Птахи Добра. У Сонька — Птахи Щастя, в Позіхайлика — Птахи Мрій.

– Хіба такі патахи бувають? – засумнівався Сонько.

– Ще й як бувають, – відповіла бабуся Дрімота. — Адже саме завдяки цим птахам існують у світі щасливі, добрі та мрійливі сни.

– Дідусю, а звідки в тебе ці яєчка? – спитало котресь зі снюсиків.

– О! Це довга історія. Скажу коротенько: нещодавно три красиві птахи, одна красивіша від іншої попросили в мене допомоги. Настав час їм висиджувати пташенят, та в них багато ще незавершених справ залишилося у світі людей. Тому свої яєчка, в яких вже живуть дітки-пташенята, пильнувати-доглядати довірили мені. Я погодився, хоч і в мене теж є чимало важливих справ. Тому питаю зараз вас, чи зможете ви дбати про малят, поки їхні матері не повернуться? Адже це дуже відповідальна справа! Якщо ні, то я сам впораюся залюбки, як і обіцяв птахам. А якщо так, то я дуже пишатимусь вами.

На якусь мить запала мовчанка, снюсики обмірковували дідусеву пропозицію. А далі мовили:

– Так!

– Ми згідні!

– Зможемо!

Отож, кожне зі снюсиків, отримавши яєчко чарівного птаха від дідуся Сна мало і приз за змагання, і маленького вихованця, що в майбутньому стане дуже важливим птахом у чиємусь житті.

Оцій казці вже кінець, а хто слухав – молодець.