Новорічні дива

Одного разу, а саме під Новий рік, Дідусь Мороз так заклопотався, що припізнився з подарунками до дітвори. Ґноми-помічники дуже поспішали, як могли допомагали. Одні іграшки виготовляли, другі цукерки пакували, треті все це в красиві обгортки загортали, четверті в мішки складали, п’яті вантажилии у сани Діда Мороза.

   – Ой лишенько, не встигаю, треба ж вчасно роздати дітям і звірятам подарунки, а я тут так довго вовтужуся, ще й шубу десь порвав, треба швиденько зашивати, а часу обмаль, – бурмотів собі під ніс старенький.

А по господарству допомагав дідусеві ґном-помічник, що був забудьком страшенним, завжди все плутав. Тому до подарунків його й близько не підпускали, та й ім’я мав, через те – Забудько. Почув він, що Дід Мороз бідкається, і каже:

    – Давай я тобі допоможу.

    – Е… ти знову щось наплутаєш. Ти ж і по господарству ледве справляєшся. То в кашу шишок насиплеш, то в чоботі сніг носиш, то сніговикові замість віника черпака в руки встромиш. То як ти думаєш мені з подарунками допомагати?

     – А ти мені напиши на аркушику, кому і що я маю дати, то я за списком роздаватиму.

Замислився на мить Дід Мороз: часу мало, треба щось робити.

     – Гаразд, – каже, – доручу тобі звірятам у лісі подаруночки роздати, а сам до діток поїду. Та ти ж гляди, нічого не наплутай. А в допомогу тобі буде ще один ґном – Сонько. Він хоч і засинає на кожному кроці, проте, розбудивши його, ти знатимеш, чи правильно все робиш.

     – Добре! – зрадів Забудько. Він дуже хотів допомогти Дідусеві Морозові. Хай удвох із Соньком, а все ж краще, ніж просто сидіти вдома і порати нудну домашню роботу.

Покликав Дід Мороз ґнома Сонька. Той, позіхаючи, ледве приплентався, мало не заснув дорогою. Дідусь дав йому чарівного млинка і наказав:

     – Пильнуй Забудька, і як щось зробите не так, крутни ручку млинка назад, і все повернеться на свої місця, тоді крутни ще раз уперед, і все буде так, як має бути. Тільки ж дивись, не давай млинок до рук Забудькові, бо обов’язково щось наплутає.

    Вислухали ґноми Діда Мороза і пішли виконувати важливе завдання, а старенький вирушив до дітей. А дорогою назад додому Дід Мороз мав забрати ґномів з лісу.

    Довгенько помічники добиралися до лісового народу, бо Сонько весь час засинав дорогою, а Забудько його штурханцями будив, і вони мандрували далі. Нарешті дісталися лісової галявини, де виблискувала вогнями святково прибрана красуня-ялиночка. І було тут багато звірят, що співали новорічних пісень, водили хороводи довкола ялиночки.

     – Ну? І як ці подарунки їм роздати, щоб залишитися непоміченими, – спитав Забудько у Сонька.

     – Треба чарувати, – позіхаючи відповів Сонько.

     – То діставай млинка.

     – Зараз, – відповів Сонько, дістав млинка з кишені, та тут же й заснув з простягнутою рукою.

     – От лихо, а не Сонько, – сплеснув у долоні Забудько. – Зараз я сам усе зроблю. Тільки треба згадати, куди ручку крутити. Як там казав Дідусь Мороз: спочатку побажати, потім покрутити, ні… спочатку покрутити, потім побажати… ні… ой, а куди крутити – вперед чи назад? А, будь що буде. Як щось не вдасться, то все поміняю. – І з цими словами ґном Забудько крутнув ручку млинка.

Що тут зчинилося на галявині!.. Звірята вмить перестали співати і залементували:

     – Ой-йо-йой! Що це таке, – крикнув Зайчик, – чого це в мене хвіст Лисички, а мій де?

Тут і Лисичка закричала:

     – Не хочу куцого заячого хвоста, віддай мені мій.

Решта звірят оглянули стривожено себе і побачили, що у всіх переплуталися хвости. Все помінялося: у Вовка – хвіст Білочки, у Білочки – Вовчий, у Ведмедя – хвіст Кабанчика, а в Кабанчика – Ведмежий.

     – Що за жарти такі? – затріщала Сорока з хвостом Горобчика.

Вовк сидить, смикає білячий хвіст, та де там, не відчепиш, боляче. Поки звірі оглядали одне одного і дивувалися, і мало не пересварилися, ґном Забудько не на жарт перелякався.

     – Ой, що ж тепер робити? Куди млинка крутити? Треба роздати і назад, – промовив і знову крутнув ручку.

Подарунки вмить опинилися в лапах у звірят, та тільки знову халепа. Горішки – в Зайчика, мед – у лисиці, в Білочки – кісточка, у Ведмедя –  морквина, у Вовка – насіннячко, в Сороки – сметанка, в Горобчика – яблучко, в Їжачка – капустина, в Борсучка – молоко.

      – Що це, що коїться? – знову зашуміли звірята, озираючись довкола.

      – Йо-йо-йой, – аж підстрибнув на місці Забудько. Почав розштовхувати Сонька.

      – Зроби, як треба, зміни, як має бути, – мало не плаче. – Та лише скоріше, бо я знову все переплутав.

      – Що зробити? Що змінити? – сонно закліпав, нічого не розуміючи, Сонько.

      – Оце, оце припини, будь ласка, – простогнав Забудько, показуючи в бік галявини.

   Тут побачив Сонько чудернацьку компанію з переплутаними хвостами та подарунками. Вмить спати йому перехотілося, бо зрозумів, у яку халепу потрапив. Не впильнував дідусевого млинка, спав собі. Що ж тепер буде? Куди ручку тепер крутити – вперед чи назад, як усе відмінити? Адже млинком керував Забудько, де ж він тепер згадає, куди крутив. А на галявині такий стоїть лемент, що ґноми аж зіщулилися за пеньком, не знають, як їм бути. Аж тут засяяла зірка, почувся передзвін дзвіночків – то Дід Мороз повертається від дітвори, має ґномів з лісу забрати. Затихли і звірі на галявині. А сани з Дідом Морозом зупинилися біля самої ялинки. Побачив Дідусь, що накоїли його помічники-ґноми, махнув своєю чарівною палицею – все стало на свої місця. Хвости повернулися до своїх господарів, і подарунки теж. Зраділи звірята, почали дякувати Дідові Морозові! А він з ними пісень співає й непомітно ґномам головою киває. Знову махнув чарівною палицею, і ґноми відразу опинилися в санях. Попрощався Дід Мороз із звірятами, сів у сани і помчав додому. А вдома суворо на ґномів глянув і каже:

     – Що мені порадите тепер з вами робити?

     – Не знаємо, – тихо відповіли похнюплені помічники. – Не сердься, ми більше так не будемо.

     – Еге ж, не будете, я про це подбаю, – хитро всміхнувся у вуса Дід Мороз.

      З того часу Сонько пильнував Забудька, щоб той нічого не забував і не плутав. І навпаки, Забудько пильнував Сонька, щоб той не спав на кожному кроці.