Світ, Світло і Вода

Ніч напередодні

Щовечора перед сном, вимкнувши у кімнаті світло і забравшись у ліжко, я бавлюся своєю улюбленою іграшкою – глобусом.

Без цього я просто не можу заснути. Особливо, коли на небі сяє повний місяць. Великий, як тарілка.

Я вмикаю і вимикаю його, і знову вмикаю. Не місяць, звичайно, а глобус. Адже мій глобус – не проста пластикова куля з обрисами материків. Це – настільна лампа. Точніше – натумбочна.

Натумбочна лампа Аладіна. І навіть краще. У Аладіна з лампи з’являвся джин, а у мене – цілий світ.

Світ, повний чудес.

Тумбочка біля ліжка. На ліжку – я. Здрасьті!

А на тумбочці – глобус на ніжці. І ще мій «Гнусман», тобто «Самсунг». Глобус і «Гнусман» – подарунки батьків. Мама подарувала мені світ, а тато – зв’язок з усім світом.

Глобус – це модель нашого світу, маленька планета.

Є планети, є малі планети (вони ж астероїди). А є зовсім малі. Навіть менше  рідної планетки Маленького Принца («завбільшки із хату», як написано в книзі на підвіконні). Моя глобусна планета менше хати, менше кімнати, менше навіть підвіконня в моїй кімнаті. Така зовсім манюня. Іі населяють її манюні-глобусяне. На Землі живуть земляне, на глобусі – глобусяне. Все логічно.  В кожному жарті має бути своя логіка.

Жартую, звісно.

Глобус – це наче наша Земля, але з висоти ангельського польоту. Якщо ангели існують, звісно. Якщо ні, то хай це будуть супутники. Чи НЛО.  Хтось там все одно літає по ночах між зірками. В слабенький аматорський телескоп фіг роздивишся, що воно за таке, але це точно не літаки. Я на літаках трохи знаюся: від нашої хати до льотного поля Одеського аероклубу півгодини на велосипеді.

Це невелике літовище на березі Хаджибейського лиману називається Гідропорт, бо «гідро» – це значить «вода». У Гідропорту і справді багато води. А ще умільців, які майструють власні моделі літаків, вертольотів і всяких планерів. Більше за все мені подобається гідроплани. Вони вміють приземлятися прямо на лиман, і навіть на море, якщо штиль. Штиль – це коли хвиль нема.

А «приземлятися» – це неправильно. Взагалі-то, правильно казати «приводнятися», коли мова йде про посадку на водну поверхню.  Байдуже: жоден з цих «планів» не здатен ні приземлитися, ні приводнитися навіть на Місяці. Я вже не кажу про зірки. Літак попросту туди не долетить.

Не долетить, – ніби погоджується зі мною повний пихатий місяць. Сховавшись за старою грушою у дворі, він потрошки зазирає у вікно і насміхається. Ну так, він відчуває вищість: дивись, який я великий, не те, що «планета» в твоїх руках.

Зате у моєї «планети», у мого глобусу є дещо, чого нема у Місяця. І у справжньої, великої Землі цього теж нема.

Ніжка. А на ніжці – вмикач, чарівна біла кнопочка. Натискаєш її раз –  всередині глобусу  спалахує ліхтарик. Раз – і планета оживає, розквітає, теплішає. Навіть крижана Антарктида. Була сніжно-біла – стала жовта, як груша дюшес.

От вона за вікном – тільки руку простягни – висить: стигла, соковита, запашна. Висить груша – можна скушать. Ну, як не всю – так хоча понадкушувати.  І швиденько покласти назад на «тарілку» Місяця, поки ніхто не побачив.

А можна тренувати силу волі і робити вигляд, що ніякої груші нема. Тим більше тарілки.

Треба, треба тренувати силу волі і далі милуватися дивами на глобусі, який «розфарбував» різнокольоровими світловими плямами і тумбочку, і стіни, і вікно з гілкою груш… ша! Ша, ніякої груші. Просто вікно, в яке світить місяць. Просто місяць. І зовсім він не схожий на тарілку.

А груша..? Як там, у «Кайдашевій сім’ї»? «Діло з грушею скінчилося несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї помирилися. В обох садибах настала мирнота й тиша» ..

Отже, вся увага на глобус.

Підсвічена зсередини жовта Африка стала помаранчевою, червона Австралія – пунцовою, як варений рак…  Розкрутиш глобус – і всі ці різнокольорові «раки»-відблиски материків біжать по колу одне за одним, летять по стінам і по вікну, як в каруселі.

Щось подібне можна спостерігати, коли, буває, машина ввечері проїде повз хату – і як полосне фарами по стелі! Такі візерунки чудернацькі – хоч в хрестики-нулики на них грайI Причому нулики вже поставлено. І саме гральне поле «намальовано» – слідами від фар.

Нє, це все дитячі іграшки, які просто «відпочивають» у порівнянні з магічними світлоефектами мого глобусу. І карусель в луна-парку теж на «відпочинку». Вона крутиться лише в одному напрямку, а мій диво-глобус в обох: вперед і назад. Як хочеш. Хочеш швидко, хочеш повільно. Все залежить від тебе.

Ото вже точно: все в твоїх руках! Варто лише розкрутити підсвічений глобус, як все навкруги спалахує дивними мерехтливими барвами! Барви змішуються, барви кружляють, рухаються, ніби у танку. (Я маю на увазі не танк, а танок).

Цей шаманський хоровод вогнів я називаю «світлотанець». Танцюють усі! Кольорові айсберги з Антарктиди віддзеркалюються у шибці і пливуть у цьому «світлотанці» у відкритий «океан» повітря. Як у 3D-кіно «Пірати Карибського моря», коли хвилі накочують з екрана прямо в зал.

Повітря просочене місячним світлом, вода фосфориться жовто-зеленим, як в морі безмісячними серпневими ночами. І ти вже не знаєш, де повітря, а де вода. І сидиш такий і крутиш головою у всі боки і думаєш собі: «Вау! Овва! Круто, Вовчик!»

А натиснеш знову на чарівну білу кнопочку на ніжці лампи-глобусу – оп! – і все гасне. Африка, Австралія, обидві Америки та рідна Європа з «двоюрідною» Азією, великі острови і безкрайня Антарктида – все поринає в темряву.

Лише бліде місячне сяйво проливається на глобус крізь вікно.

Я сиджу в цьому жовтуватому сяйві. Сиджу на подушці, підіткнувши ноги під себе, як той Аладін чи козак Мамай. Із усіх сил стискаю той глобус. І краєм око дивлюся… Так, дивлюся таки крізь напівпрочинене вікно на ту жовту «місячну» грушу дюшес. Нікуди ж вона бо не ділася.

Ой-йой, яка ж вона соковита! А солодка-а-а! А цей медовий аромат! Від цих пахощів в голові паморочіться, і язик – наче кит в океані слини – б’є хвостом і пускає водограї і слинограї! І права рука само собою відривається від глобуса і «перестрибує» на підвіконня, щоб непомітно так прослизнути у шпарину між вікном і…

Як тут втриматися?! Може, таки відкусити шматочок грушки? Малюсенький, ніхто і не помітить. А?

Бе! Я роблю глибокий вдих і підтягую свою праву назад, повертаю, так би мовити, руку на «батьківщину». Кладу її на Європу, точніше, на Південну Європу. Великим пальцем торкаюсь «чобітка» («ІТАЛІЯ» – написано на ньому), а вказівним вказую на «морського коника».

Країна у вигляді морського коника на протилежному від «чобітка» боці Адріатичного моря зветься – я читаю пальцями по теплому глобусу дрібні літерки– «АЛБАНІЯ». Або Арнаутія. Так мій тато каже – що по-справжньому ця країна називається Арнаутія. А люди, які живуть там, називають свій край… як-як? Я нахиляюсь вухом до глобусу, щоб краще почути голоси «глобусян».

«Шкі-пе-рія!» – лунає у відповідь.

Ось яка чарівна ця країна Албанія-Арнаутія-Шкіперія. Країна-перевертень, – коник, що вміє плавати по глобусу і стрибати по стінах. Точніше кажучи, пускати світових «зайчиків», що стрибають по всій кімнаті, наче за ними женеться місячний вовкулака.

Ось така вона батьківщина. Ну, не зовсім моя, а Старого Дзиндри – мого прапра…прадіда по батьківській лінії.

Поселившись у Міжлиманні, Старий Дзиндра і посадив цю грушу дюшес, яка не дає мені спокою. Ой, не дає!

Предок точно не був би в захваті, якщо б я не втримався і зірвав його грушку. Він зовсім не був жадібним, але любив дисципліну. Ми, Дзиндри, живемо за принципом: «Терпи, козак, отаманом будеш». Принаймні, чоловіки. Хоча, особисто я ніколи в житті не чув про отамана Дзиндру.

І мама не буде в захваті, як дізнається, що я не втримався. Вона каже, що їсти після сьомої вечора – шкідливо. А тато називає цю стару грушу за вікно родовим деревом. Іще деревом-оберегом. Або просто «Старим Дзиндрою». Ніби дух пращура, який колись давно переселився зі своєї Албаноарнаутошкіперії в Україну, досі живе в нашій груші.

Тато з ним радиться. Ага, він усіх людей розділяє на підгрушників і запоріжців. Запорожці – це ті, які заходять у хату, за поріг. А з підгрушниками тато спілкується під грушею. Якщо родова груша «прийме» гостя, то з підгрушника чужинець перетворюється на запоріжця.

Ні, не чіпатиму я цю грушу, а то і мене вона в щось перетворить!

Я  далі треную силу волі і далі кручу вимкнений глобус-лампу навколо осі. У напівпітьмі та ще на швидкості, де Америка, де Африка – ніхто не розбере. Навіть мама, яка і подарувала мені цей глобус з підсвічуванням на мій перший ювілей. Так в 10 років я став володарем цілого світу – маленької планети Земля.

Вона населена дивними тваринами і не менш дивними «глобусянами». В Південній Америці живуть вікуньї – такі як лами, тільки більш витончені і граційні. На честь них тато зве маму – Вікунья. Коли Вікунья, коли – Вікуня, іноді Вікуся чи просто Вічка, але все одно з любов’ю. Завжди з любов’ю.

Тато – це інший «звір». Вимерлий, на жаль. Та на моєму глобусі знайдеться місце і мамонту, і печерному ведмедю. Не кажучи вже про степового тура. Тур – саме так шанобливо звуть тата всі навкруги. А ще є Лев без гриви – голомозий дядько Лев, батько мого кращого друга Рудика.

Повне ім’я друга Рудика – Рудольф, що означає «рудий вольф», тобто «вовк». А, може, і вовкулака. Хоча Рудик ані разу не рудий: такий саме чорнявий, як і я.

Тур без рогів, Лев без гриви і чорноволосий «рудий вовк» – це ще не най-найдивовижніші створіння на моїй «планеті».

Їжатець (той, що російською зветься дикобраз) в Україні, і зокрема у нас в Міжлиманні, давним-давно вимер, але мій дід Микола вірить, що не всі наші їжатці тю-тю, адже він знайшов їхні свіжі сліди в сольовій пустелі поблизу Куяльницього лиману. Сліди вели до входу в катакомби. Вхід надто вузький, а їжатці, видно, немаленькі – от від їхньої вовтузні і залишились голки на землі. Такі смугасті, коричнево-білі – сантиметрів по 30 кожна довжиною. Голки ці цікаві ще тим, що вони порожнисті. От дід і здогадався  – зробив собі поплавок з їжатецької голки.

А я з голки, яку подарував мені дідусь, зробив собі закладку для книжок. Зараз вона у мене лежить в «Маленькому Принці». А «Принц» – на підвіконні. На сторожі моєї самодисципліни – щоб я грішним ділом не відкрив вікно і не схопив той заборонений дюшес. Коли всі ліхтарники заснуть…

Аби ви уявили, яка то велика Земля, скажу лиш, що до винайдення електрики доводилося на всіх шести материках утримувати цілу армію ліхтарників – чотириста шістдесят дві тисячі п’ятсот одинадцять душ.

Як глянути збоку – то було прегарне видовисько. Дії цієї армії відзначалися злагодженістю, як у балеті. Починали ліхтарники Нової Зеландії та Австралії. Запаливши свої вогні, вони подавалися спати. Тоді виступали ліхтарники Китаю та Сибіру. Виконавши свою партію, вони ховалися за лаштунками. Потім надходила черга ліхтарників у Росії та Індії. Далі – в Африці та Європі. Тоді в Південній Америці. За ними – в Північній Америці. I всі вони появлялися на кону своєчасно й ніколи не помилялися. Так, це було блискуче.

«Маленького Принца» подарувала мені бабця Ївга. Так що все логічно – дідів подарунок лежить в бабусиному. І всі разом на підвіконні над моїм ліжком. У сусідній кімнаті – тато з мамою. За вікном – «Старий Дзиндра». Вся родина в зборі.

А-а, забув про кота! Я його ніколи не бачив, але це ще не значить, що його нема.

Дідусь, наприклад, на 100 відсотків впевнений, що він є – очеретяний кіт. Цей великий, як рись, кіт не те що, не боїться води, він пірнає за рибою на самісіньке дно… Взагалі-то цей котяра живе в очеретах навколо Нілу – це в Африці, в Єгипті, але і наші лиманські очерети – нічим не гірші єгипетських. І приховують щось таке, що схоже на великого кота. Або рись. По ночах воно голосно мурчить і каламутить воду. Чупакабра, коротше.

Але Най-най із усіх мешканців моєї маленької планети – це я сам.

У мене два імені. Зовсім-зовсім різні. Тато мене кличе Вовчиком, а мама – Зайчиком.

Я кручу далі свій темний і холодний глобус-лампу то в один бік, то інший, і думаю:

Чому світ так влаштований?

Ну, з Вовчиком немає питань, тут все просто: як нарекли тебе Володимиром, то бути тобі Вовчиком або Вовою. У гіршому разі будеш Вован. Як пощастить.

А от з чим мені не пощастило, так це з Зайчиком. Я народився із «заячою губою».

Ніхто не знає, чому. Такі кривороті «зайченята» приходять в цей світ вкрай рідко. Один на 2500 немовлят. Батьки мої не палять, горілку не п’ють, хіба що тато на свято може келих вина тягнути весь вечір  – а я все одно народився з ґанджом. І чия тут вина-провина?

Коли мені ще не було і рочку, мені зробили операцію – зшили ніс з губою, як треба. Як у всіх. Лише шрам лишився під носом огидного рожевого кольору. У вигляді літери Л або перевернутої V – коротше, галочка, яка летить невідомо куди.

Втім, я знаю куди і звідки летить ця галочка-перевертень. Щоб не засмучувати мене, батьки сказали, що той мій шрам – від велосипеда. Від мого першого велосипеда «Зайчик» – я «полетів» з нього, коли мені було 3 чи 4 рочки, і забився. Звісно, я не пам’ятаю про це. Люди чомусь геть не пам’ятають, що з ними було в перші роки життя. Особливо, якщо вони вдарилися головою і проїхалися носом по асфальту.

Як би там не було, в школі я вчився на «відмінно» по всім предметам. Ну, майже по всім: арифметика з математикою не рахуються. Що поробиш: у мене погана пам’ять на цифри. Я навіть дату власного для народження не годен нормально запам’ятати: 17 чи 19 серпня. Чи 13-го?

А от це незабутньо, бо майже завжди під рукою. Після закінчення першого класу батьки подарували мені «Азимут». Назва пришелепувата якась – щось з геометрії, яку я теж не знаю – а сам нормальний, справжній велосипед.

«Заслужив, відмінник, – сказав тато Тур, підштовхнувши мені двоколісний подарунок. – Але дивись – катайся обережно, щоб не було, як із «Зайчиком».

«А як було із зайчиком? – не зразу второпав я, бо подумав спершу не про свій старий дитячий велосипед, а про справжнього зайчика. – Побили його?»

— Зайчику, зайчику,

Де ти бував?

— У млині, у млині.

— Що ти видав?

— Міх муки, міх муки…

 

Не подумайте, що Вовчик-Зайчик, син Тура і Вікуньї (тобто я), розуміє мову звірів. Поки я ще тільки вчусь. Просто ми ж як раз у школі на останніх перед канікулами уроках вчили цю кримінальну пісеньку про зайчика.

Чому «кримінальну»?

Тому що одне діло бути «зайцем» в трамваї, коли без квитка їдеш. І зовсім інше – бути зайцем на побігеньках, який краде борошно чи будь-що. Це вже злочин. А вчителька нас штовхала на нього. Співайте далі, дітоньки. І ми всім класом накинулися на бідного зайчика:

…— Чом ти не вкрав?!

— Міх муки, міх муки.

— Чом ти не вкрав?

— Бо там були кравчики,

Перебили пальчики,

А я втік через бабин тік,

Ніженьки попік,

А все ж таки втік

Аж на другий бік.

 

«Ні, пісенька про зайчиків-кроликів – це неактуально», – в один голос сказали тоді Тато Тур і мама Вікунья і так активно закрутили головами, що мало не стукнилися ними.

Ні-ні-ні, мова зовсім не про цього зайчика. Пісенька, мовляв, тут ні до чого. Вони прийнялися навипередки пояснювати мені, що до чого, і як все було насправді з моїм шрамом. Точніше, як не було. Коротше, вони заплуталися у «свідченнях». Почали шушукатися.

Тут-то і сплила правда про мою «заячу губу».

Спочатку я відчував себе обдуреним, ображеним, об… я ще не знаю яким. Коротше, погано я себе відчував, і цілими днями, закусивши губу, ні з ким не розмовляв. Навіть з Рудиком.

Щоб якось загладити свою провину, тато взяв мене із собою на роботу. Перший раз в житті. Я його так довго просив, а він все відказував: «Ти ще маленький».

І от раптом я перестав бути маленьким, і ми з батьком пішли на роботу. А робота у батька Тура особлива – копати криниці. Це треба уміти. Але перш за все треба вміти зробити «розвідку» і знайти водоносну жилу.

От тут-то і стало ясно, хто є хто, коли я знайшов.

На жаль, мій глобус надто маленький: нашої хати на ньому не видно. І великого села Черевичного на березі Хаджибею, куди ми з татом поїхали «на розвідку» до молодят Кравчуків – теж на глобусі не позначено. І водоносної жили шукати на глобусі не варто. Це і їжатцю зрозуміло.

От там, на подвір’ї Кравчуків, яким поряд з їхньою новозбудованою хатою знадобилася «наша» криниця, і виявилося, що «заяча губа» – не єдина моя унікальність.

Ніхто так, як я, не вміє находити водоносні жили. Хитрість в тому, щоб знайти найближче до хати хазяїв місце, де ця жила максимально близько підходить до землі. Ну, щоб менше було копати.

Скільки з тих пір я їх знайшов, цих зручних для копання місць, скільки тато викопав криниць у цих «моїх» місцях  – не перерахувати (тим більше, рахую я не дуже)! Одним словом, багато.

Аж поки…

 

Сторінки: 1 2 3 4 5

Світ, Світло і Вода

З життя чарівників

Новіший допис

Відповісти

avatar
wpDiscuz
<-- -->