Світ, Світло і Вода
Сон. Друга серія.
За наказом вожака тури підіймаються на невеличкий паГОРБ.
Краса! Хочеш – дивишся у водяне «дзеркало» лиману, а хочеш – ковзай поглядом по пустелі.
«Та-а-ам, – гукає своїм вірним турам Артур, трясучи рогами, – ген-ген за сіллю, бачите?…»
Цікаво, що тато там угледів?
Взагалі-то, у Ковалівці, на самому краєчку сольової пустелі, живуть дід Микола і бабця Ївга, мамині батьки. Але ж то зараз. У сиву давнину, коли тури були, навряд чи там була Ковалівка. Не така вона і Стара.
Дідівська хата край хутору – теж біла-пребіла від тієї солі. Тут все навкруги біле. І великий чотирилапий якір-кішка перед ґанком.
Його минулого літа дідусь Микола знайшов на протилежному краю пустелі. І притягнув до хати. Довго-довго тягнув – важкий ж бо. І сам по собі кілограм, може, 40, а ще й сіль встигла поналіплюватися на всі чотири «лапи».
Як втомлювався, дід сідав на якір, співав за звичкою свою вічну пісню про диких гусей, а через хвильку знову тягнув. Він, взагалі, знає безліч пісень – в основному старих, але «Гуси» – то його улюблена:
Ой, летіли дикі гуси,
Ой, летіли у неділю дощову.
Впало пір’я на подвір’я,
Закотилось, як повір’я, у траву.
Ой, летіли дикі гуси! Ой, летіли дикі… ТУРИ!
У діда є прикольна звичка – щоб не повторюватися, він часто-густо міняє слова в своєму гусячому «хіті». Що бачить – то і співає. Пролетить над головою планер чи дрон-безпілотник з Гідропорту – дід заспіває «Ой, летіли дикі дрони», знайде під ногами загублене перо чайки-мартина, геть обліплене кришталиками солі – затягне щось на кшталт: «Впало пір’я у пустелю…».
Так, ця солончакова пустеля – ніби магніт. Пір’я, якорі і людей цікавих – все притягує.
А люди все тягнуть додому.
… Поки дід Микола тягнув цей чотирилапий якір, то виорав ним, наче плугом, глибокі борозни через усю пустелю. А його самого за це мало не притягнули – до адміст…. адмінстр… коротше, до якоїсь там відповідальності. Я не знаю, як це точно називається по закону, але, якщо по-простому, то дідові світила тюрма за цю знахідку. Тюрмою пригрозило дідові велике «цабе» з Одеси.
«Це італійський якір-кішка. До того ж, середньовічний. Йому місце – в музеї», – зробило воно висновок і хотіло забрати якір в діда.
Та не на того напали.
«Це тобі місце – в музеї!» – відповів дідусь і особливим «фірмовим» прийомом відправив непроханого гостя через тин. Прямо на дах його чорного джипа.
Я сам це бачив. Не уві сні, а на власні очі. Бачив, як «цабе» перелетіло і шмакнулося.
Чув, як дід заспівав, коли воно поїхало:
«Ой, летіли дикі свині, гой-я, гойа..!»
Дід Микола, як я уже казав, часто змінював «гусей» в своїй улюбленій пісні на інших тварин. Нерідко на тих, хто в принципі не літає. Як от свиней.
«Діду, а нащо тобі ця «кішка» італійська? – запитав я. – До того ж, середньовічна?».
«Хочу приманити кота. Очеретяного. Щоб разом знайти вже цілий корабель. Середньовічний».
По дідовому обличчю ніколи не можна дізнатись, чи жартує він, чи серйозно.
«Але ж все-таки… Чи не надто круто ти обійшовся з цим музейником?».
«Який він музейник?! Музейники на таких крутих тачках не їздять».
«А хто ж він?».
Дід почухав свою білу бороду і відповів:
«Чорний археолог».
Я знав, хто такі археологи – шукачі-копачі різної старовини. І, звісно, знав значення слова «чорний». Але що ці два слова означають разом – про це я навіть не здогадувався.
«Чорний археолог?» – перепитав я.
І почув у відповідь як відлуння:
«Чорний археолог. Або чорний копач».
«А чому «чорний»?
«Бо риють по-чорному. Там, де не можна. Не по закону. Ну, як піщані браконьєри. Тільки вони не пісок забирають, а те, що під ним – скіфські прикраси, козацьку зброю, скарби всякі… Зрозуміло тобі?»
«Ага. Діду, а, діду! А ми? Ми з татом які копачі?»
«Ви з Туром? Білі, звісно. Ми всі тут білі».
Дідова борода з кришталиками солі робить його схожим на Святого Миколая, якого цілий рік квасили у діжці з малосольними кавунами. Звучить смішно, але смачно. Я про солоні кавуни, якими на все Міжлимання славиться Ковалівка. Навіть одеські гурмани полюбляють кавуни від діда Миколи. Особливий шик – їсти кавуни на Святого Миколая або на Новий рік. На Різдво захомячити кавунець – теж кайф.
А от дивитися на діда – не кайф. Ну, взимку як взимку, а влітку, у сонячні дні через ці блискучі кришталики солі на бороді діда Миколи на нього іноді просто неможливо дивитися. У такі дні прикольніше дивитися на бабцю Ївгу. Вона теж біла, але без бороди. Коли бабуся мружиться, то стає схожа на маленьке дівчисько.
Прикриваючись долонею від сонця і сонячних зайців, що стрибають по бороді «Святого Миколая», вона каже: «То не просто сіль, то сліди від сліз». На що дід посміхається: «Чумаки не плачуть. Чумаки – найкрутіші мужики на цілому світі».
Так, мамині предки були чумаками – возили лиманську сіль на таких великих підводах «мажах» до Одеси-мами, Києва-тата, Лева-брата і навіть за кордон. І з Криму теж сіль возили: кримська сіль дрібніша, вона і на смак відрізняється від нашої лиманської. Більш витончена чи що. Тому за неї можна було більше взяти. І кавуни під кримською сіллю – хрумтять ще смачніше, ніж засолені нашою місцевою сіллю.
Так, попри свій Міжлиманський патріотизм, говорив дід Микола і після цього довго дивився на Схід, в бік Криму. «Нічого-нічого, – промовляв він, – чумаки не плачуть. Плачуть – вороги». А потім дід обертався лицем на Захід, сідав на карачки і паличкою малював на сольовому «полотні» мапу Європи. Майже, як на моєму глобусі-лампі, тільки однокольорову. От «чобіток»-контур Італії, а от напроти – «морський коник» Албанії.
«Сюди чумаки теж возили сіль? До тої Арнаутії-Албанії, звідки походить батьківський рід, теж?»
Дід киває, малюючи криві доріжки між країнами: «Так-так. Планета наша насправді маленька. Може, там, на цих європейських чумацьких шляхах, Вовчик, і стрілися твої предки по батьківській і по материнській лінії. Хто зна. Єдине, що я знаю, що багато пригод стикали чумаків на цьому далекому шляху, багато хто хотів поживитися чумацьким скарбом. Та не на тих напали».
Дідусь підіймається, отрушує сіль з колін, твердо встає на обидві ноги. Паличку – геть!
Дід Микола і без палички може кого завгодно! Навіть молодого. Він вже показував мені пару чумацьких прийомчиків. Рукопаш плюс бойовий гопак. Рукою-ногою-раз-два! Коротше, ховайся!
«Ой! нога-а-а!» – так закричав чумак-погонич з дідівського анекдоту, коли його нога потрапила в колесо.
«Ой, нога-нога-а!..» – радісно підхопили його побратими-чумаки, що їхали разом з цим бідолахою. Вони ж бо вирішили, що це пісня така нова – про ногу. Всі старі пісні вони за довгий шлях давно проспівали, а без пісень якось воно не те, нудно.
Люди – напевно, єдина тварина, якій буває нудно.
Чумацьку «мажу» тягнули двоє волів, здоровенні бугаї. Але все ж таки не такі здоровенні, як їхні дикі родичі тури.
Побачивши б стадо вільних турів, воли стали б, як вкопані. І заревіли б: «Свободу-у! Ми-и теж хочемо на свободу-у!».
І мій тато – вожак вільних турів – прийняв би їх у своє стадо. Без зайвих слів.
«Нема проблем! – скаже Тур. – З’їмо разом пуд солі».
Пуд солі разом з’їсти – це значить товаришувати.
На знак дружби тури з волами разом полижуть лиманську сіль (адже для деяких тварин сіль – це як морозиво для людей), пововтузяться у лікувальних Куяльницьких грязях і – тум-тум-тум – понесуться далі чумацьким шляхом до Хаджибею – купатися.
Якщо чесно, в море таки приємніше купатися, ніж в лимані, навіть прісному. Тому тури і воли під проводом «Артура Великого» поскакали до моря, дорогою поскубуючи травку.
Зробили привал в Одесі, тобто на тому місці, де зараз Одеса. Можливо, якраз там, де проходить нині знаменита вулиця Велика Арнаутська. І вже потім, перепочивши, стадо відправиться у справжній турпохід – аж у Велику Арнаутію на березі іншого моря – Арнаутського. Адріатичного…
Тут якась плутанина: на цьому море жили арнаути, а на моєму глобусі воно називається чомусь Адріатичним… І сама країна на цьому глобусі зветься не Арнаутія, а АЛБАНІЯ. Я крутив той глобус і так, і сяк, у всіх напрямках, перевертав його догори дригом і трусив – ні, нічого не змінювалося. Я з усієї сили стискав його у своїх руках – глобус хрустів, наче той кавун, але, як і раніше, «морський коник» Албанії омивався Адріатичним морем.
Хай там як, а саме звідти, з цієї далекої гірської Арнаутії-Албанії на іншому боці Європи походить рід мого батька. От він ходив-походив, цей непосидючий батьківський рід, аж поки не дібрався до берегів нашого Чорного моря.
Отак мої предки опинилися в Одесі. Велика Арнаутська і Мала Арнаутська вулиці зберегли у своїх назвах пам’ять про працелюбних арнаутів. Багато хто з них був колодязним майстром. Майже в кожному одеському дворі раніше були колодязі – то справа рук арнаутів.
А затим, коли з’явився водопровід, і арнаутам стало нема що робити в Одесі-мамі, мої діди-прадіди перебралися сюди – на тоненьку смужку суші між лиманами. Вона не всюди тоненька, бо ще й кривенька, ця смужка, ніби її вирізали тупими ножицями. Коротше, крива доріжка.
Ось чому ми живемо тут, в Міжлиманні.
Так мені розказував тато. Але це було давно. У цей момент він нічого не розказує, він – будить.
– Підйо-о-ом, Вовчик!
Ой, не будіть в мені звіра.
Маленький Вовчик хоче ще трошки поспати. Сон додивитися. Вже п’ятий за рахунком. А, може, і сьомий. Сон – тонка штука. Буває, рветься у найцікавішому місці (особливо, коли різні «тури» заважають спати), і починається нове «кіно».
Так дивно – дивитися «кіно» про себе уві сні. Ніби ти і глядач, і актор. І кінотеатр – все одночасно.
Коротше, мій новий сон, не сон, а казка: буцімто пливу я по Хаджибейському лиману вздовж берега. У такому красивеному старовинному човні… Середньовічному, італійському. Веслом туди, веслом сюди. Повний штиль, тільки риби хвостами та птахи дзьобами. Та ще дівчата – всі-всі красуні – біжать навипередки берегом і кличуть мене на ім’я:
«Вовчик-Вовчику! Приплинь-приплинь до бережка. Дам тобі їсти-пити…»
А за дівчатами біжить дід Микола… з якорем на спині. Як молодий біжить, хоча борода у нього як завжди – біла-біла.
Я махаю всім веслом – мене несе течія.
Одним словом, краса. Як у моїй улюбленій пісні, ну, ви знаєте:
А я пливу в човні,
І так спокійно мені-і-і…
Куди там, спокій нам лише сниться! Ну, не дадуть поспати людині! У неділю, в заслужений вихідний!
– Підйом-підйом! Підемо шукати воду.
Я відкрив ліве око і здивовано їм моргнув. Як це – «Підемо шукати Вову»?
Так, спросоння мені почулося: «Прокидайся, Вовчику! Підемо шукати Вову».
Але ж Вова – це я. Чого мене шукати? От він я – звернувся собі калачиком у ліжку і наполовину сплю.
Тук-тук-тук!
Хто там ще?
Це «Старий Дзиндра» за вікном стука голою гілкою по склу. Підйом!
От наче зговорилися! Нічого не поробиш: доведеться вставати. Прощавай, калачик! Відкривайся, праве око! Права рука, тягнись за «Гнусмасом» – що там у нас з часом?
7:43 – світиться на мобільнику. Сім-сорок три – і вже треба кудись йти.
Але ж неділя… Що там трапилось? Потоп? Пожежа?
– Що? Де потопожежа? – все ще спросонку питаю я. У тата, звісно. Питатися у груші – тупо. Я вже не кажу про калачика.
– Збирайся, – коротко відповідає він і важко позіхає. – Якби потоп… Навпаки – ще в одній криниці зникла вода.
Я протираю очі, вологі зі сну про чарівний човен.
У тата заклопотаний і втомлений вигляд. Два дні підряд до вечора вчорашньої суботи він заново копав криницю у одного дачника в Іллінці. Той придбав собі старий сільський будинок через дорогу від церкви Святого Іллі-пророка. Понавозив техніки, щоб збудувати новий дім, але спершу зніс старий – зрівняв з землею, як кажуть. А тою землею вперемішку з куснями ракушняка зі зламаного будинку засипав …стару криницю. Дачник, що з нього взяти! У питаннях землі – повний нуль!
– Знову зникла вода? – питаю я, шукаючи ногами сандалі. – Невже у Рудика? Е-е, тобто у дядька Лева?
Дядько Лев – теж дачник, їхня дача межує з Гідропортом. Це півгодини на велосипеді від нас. То ж я у них на дачі частий гість. Точніше, не так на дачі, як в самому Гідропорту. Щоліта ми з Рудольфом Львовичем буквально пропадаємо на літному полі одеського аероклубу. Рудольф Львович, себто Рудик (ще той «перевертень»!) – ще більший аерофанат, ніж я: знає геть усі назви моделей, які лише літають над нашим Міжлиманням! Який там двигун всередині, у якого літака максимальна швидкість, хто вище піднімається, а яка модель найбільш вертка.
Рудик «хворіє» небом. Його мрія № 1 – стати льотчиком. Мрія № 2 – стати найшвидшим , найвищим, найбільш вертлявим льотчиком.
У них на дачі теж неба повно. Особливо на облаштованому даху. Підзорна труба-телескоп, що стоїть там, робить далеке близьким, а маленьке – великим. Чарівна штукенція. Трансформер.
Вікна теж чарівні по-своєму. У мене вікно дивиться на минуле – на пращура у вигляді старої груші. А у на дачі кореша Рудика вікна виходять на майбутнє – майже кожну годину експериментальні моделі літаків злітають в небо так близько, що шибка дзвенить: дзззззз-з!
– Так, у Рудика вода зникла в криниці. Тобто у дядька Лева. – по-доброму передражнив мене тато. – Давай швидше, Вовчик, а то дядько Лев з’їсть мене з потрохами.
– А так він з’їсть нас обох?
Тато засміявся і, кинувши мені мою улюблену футболку «Puma», пожартував:
– А так ми знайдемо причину зникнення води і з’їмо плацинду з гарбузом!
– З гарбузом?! – закричав я, застрягши головою у футболці. – О-о! Невже мама зробила таки нарешті мої улюблені плацинди?!
Тато дочекався, поки я розберуся з головною діркою в своїй «Пумі», щоб я зміг побачити, як він киває:
– За секретним родинним рецептом – з найкращих міжлиманських гарбузів з Ковалівських баштанів.
– О-о! – підстрибнув я разом з сандалями – від радості і, заодно, для тренування. – Все, вважай, що мене тут вже нема: я вже у дядька Лева!
– …В животі, чи що? – додав тато і похлопав себе по животу, натякаючи на немаленькі, м’яко кажучи, об’єми дядька Лева.
Рудик, до речі, теж був немаленький – весь в свого батька. Місцеві в Гідропорту дражнили його Грудиком (так, живіт у Рудика був весь в його тата, а груди… груди – як у деяких дівчат з мого класу). «Грудик, ліфчик забув!» – пирхали недобрим сміхом пацани з місцевих. Або ще гірше – примушували Рудика стрибати: «Ану давай потруси дійками».
Мене, до речі, теж «любили»: «О, цей з тавром під носом знову хоче «підписатися» за грудастого»!
Але ні таврування місцевих хуліганів, ані зайва вага Рудика не заважали нам дружити. Скоріше навіть навпаки – ми зблизилися, майже не-розлий-вода. Увесь дачний сезон ми спостерігали, як злітають і сідають літаки і різні параплани в Гідропорту, купалися в лимані або каталися на велосипедах навколо лиманів, а взимку я кілька раз гостював у них в Одесі. Не сам, звісно – самого мене в Одесу не відпускали – всією нашою сім’єю гостювали. Поки дорослі розводили свої дорослі балачки, ми з Рудиком – вшисть! – і на вулицю. Гратися в комп’ютерну «мишку», але без комп’ютера.
Грають двоє. «Мишку» прив’язують за ногу мотузкою до «комп’ютера». Комп’ютер це дерево або стовп якийсь.
Друга особа – це «рука». Йому зав’язують очі. Сліпа «рука» стоїть за спиною «мишки». Можна покласти руки на плечі «мишки», можна обійняти за талію. Мета гри – перестрибнути через цю мотузку, такий собі кабель, від «мишки» до «комп’ютера». А це не так просто, коли ти нічого не бачиш, а «мишка» робить все, щоб втекти від тебе або зробити так, щоб ти перековирнувся через «кабель».
Але щось я загрався. Я хотів сказати одне, що дядько Лев і тьотя Ліля, Левова дружина (на відміну від чоловіка, худенька, як та гілка груші, тільки не стара) вважали наше спілкування з їхнім «вгодованим левенятком» дуже корисним. Для останнього. Це ж ніхто інший, як я, відірвав його від комп’ютера. Більше це нікому не вдавалося.
Знову ж таки я (а не якийсь там дід Піхто і ні Старий Дзиндра) привчив Рудика до спорту. Для початку, велосипедного. Батьки купили йому велосипед, бо куди я, туди і Рудик. А оскільки я часто-густо був на ровері, то і Рудик, щоб не відставати, завдяки турботливим батькам обзавівся ровером «Автор» («Author») такого яскраво-синє-зеленого кольору.
Як він правильно вимовляється, цей англомовний двоколісний «Author»? Насправді ж ніякий не «Автор».
«Асор»? «Оусер»? «Аузор»? – язик зламаєш! Ми довго сперечались ми з Рудольфом, як же правильно і, врешті-решт, щоб не зламати язики, зійшлися на… «Аватарі». Прикольно, але цей його хімічного забарвлення «Аватар» і мій природно-небесно-блакитний «Азимут» були гарною парою.
Як, власне, і ми. «Ей, Вовчики-братики, тихіше!» – нерідко неслося нам вслід, коли ми, підіймаючи хмари пилу, пролітали повз Іллінку, Чапаєвку, Черевичне, Северинівку, Ковалівку Стару, Нову і …
Наша дружба з Гру…, ой, тобто з Рудиком стала ще міцнішою, коли позаторішньою весною ми з батьком зробили їм на дачі криницю. На совість зробили. І на красу: я особисто пофарбував цембрину новозробленої криниці «під зебру». Смуга біла, смуга чорна, знову біла… – як життя. А в кінці – кришка-люк.
І от тепер ця зеброподібна криниця засохла. В Африці настав сухий сезон. Леви невдоволено гарчать.
– Почекай. Почекай, синку, – сказав тато, коли я застібнув, нарешті, неслухняні сандалі, і був готовий до пошуків зниклої води.
– Що таке?
– А ти звідки знаєш, що у Лева?
– Що «у Лева»? – не второпав я.
– Ну, що у них вода зникла, звідки знаєш?
– М-м… Не знаю, – з виглядом Іллі-пророка замислено відповів я. – Так просто, подумалося.
– Ти тепер вже і думки читаєш, чи що?
– Та ні, лише СМСки. Так що це все через «Гнусмас».
– Який ще гнус..?
– Твій, тато, – сказав я голосом пророка.
– Мій гнус?!
– Так, твій. Це ти ж мені його подарував, ні?
Тур обмінявся розгубленими поглядами із «Старим Дзиндрою» за вікном і видихнув:
– Я?!
Я дотягнувся до тумбочки і, взявши в руку телефон «Самсунг», показав татові вечірню есемеску від Рудика, суцільне дз-з-зижчання, а не СМС:
ЗАВТРА ЗМАГАННЯ, НЕ ЗАБУВ?:) А ЩЕ У КОЛОДЯЗІ ВОДА ЗНИКЛА(
З якимось дивним незрозумілим поглядом (мені аж на мить стало лячно) тато зробив крок до мене, високо заніс руку і… скуйовдив мені шевелюру. І сказав напрочуд ніжним голосом:
– Розумник ти у мене! Що б я без тебе робив?
І то правда: без мене – нікуди. Та і без мами теж. Мама це називала «сімейним підрядом». Це коли вся родина при ділі.
Першим на діло виходжу я. Я б навіть сказав: на арену. На арену цирку. Мені більше за все в цирку подобаються канатоходьці. Але найвищий пілотаж це – канатотанцюристи. Один раз я бачив таке диво, коли до Одеси приїхав китайський цирк. Один раз і одним оком. Вже не пам’ятаю, яким саме. Але добре пам’ятаю, як ми з мамою спеціально їздили до Одеси на той цирк. Китайці були на висоті: такі маленькі-маленькі під банею цирку, двоє танцюристів на канаті – він і вона – виробляли таке… таке, що мама мені прикривала очі долонею.
«Ой, Вовчик, не дивись! Боже ж ти мій, вони ж зараз…»
Так це я до чого, про цих китайських циркачів? А до того, що у нас багато спільного: я теж ходжу по канату, але мій канат – невидимий. А танцюю я перед тим, як по ньому ходити. Ну, не так танцюю, як стрибаю. Це потрібно для того, щоб моя рожева «галочка» під носом «прокинулася». Тоді кров приливає до неї, до мого шраму, значить, і галочка ця розкриває крильця. Вона якось відчуває близькість води під ногами. От тут і починається справжній танець. Не такий, може, красивий, як у китайців на канаті. І точно, що не такий професійний, бо я ж ніколи не вчився танцям. Зате мій танець – набагато корисніший. Ніхто ще не вмирав від того, що не побачив виступ канатоходьців у цирку, а без води – без води хіба що верблюд може. І те не безкінечно.
Ще різниця канатоходьцями і мною – вони під банею цирку, а я в най-найнижчому місці України – в Міжлиманні. Угу, на крайньому заході України – найвища гора, а у нас на півдні, під схилами великого міжлиманського села Северинівка – найглибокіша діра. АлревоГ – Говерла навпаки.
Отже, мій невидимий канат – це водяні жили. Вони тягнуться під землею від лиману до лиману, ці невидимі прісні ріки. Насправді, вони всюди, навіть під пустелею, але найголовніше – що вони прісні. Прісні і корисні. Де-не-де ці підземні річки піднімаються на поверхню – б’ють животворними джерелами на радість і здоров’я людей.
Але джерел мало – а людей багато.
Люди потребують багато води: пити-мити-прати, все таке. Тим, хто живе в містах, простіше. А в селах свій «водопровід». У нас так кажуть: яка криниця – такий і господар.
Тому господар кличе Тура Дзиндру, а той – мене. Бо ми найкращі. Фахівці з пошуку ґрунтових вод і риття криниць №1 і №2 на планеті.
Ну, добре, хай буде – в Одеській області. В Міжлиманні так точно, ми з татом бест оф зе бест.
І от такий удар по нашому авторитету – спочатку одна, а потім друга з наших криниць, засохли. Біда!
Як я був зовсім маленький і не освічений, ще до школи не ходив, тато вже тоді потихеньку почав мене готувати до родинної «колодязної» справи. Починав він здалеку – з неба. Перед сном ми всідалися на ґанку (ну, тобто, тато сідав на ґанок, а я – йому на коліна) і милувалися зорями на небі. І мама з нами, як закінчувала свої хатні справи. Куди ж ми без нашої Вікуньї!
Сиділи разом і мріяли про майбутнє. І згадували старі легенди. Ну, хто згадував, а хто слухав, зручно вмостившись на татових колінах.
«Скільки криниць на землі, скільки і зірок на небосхилі, – знову і знову розказував тато, притискаючи нас із мамою до своєї широкої груди. – Як падає на землю зірка – це значить, що десь замкнулося джерело. Ось чому так важливо оберігати живі криниці. Щоб не згасли зірки».