Світ, Світло і Вода

Гідропорт

О пів на дев’яту ми вже були у Гідропорті. Знайома зеленувата двоповерхова дача з пласким дахом, а перед нею припаркований «одноповерховий» жовто-блискучий «Фольксваген». Теж знайомий.

Хазяїн авто і дачі дядько Лев, як виявилося, ще спав (нормальна людина, не те, що ми з татом).

Нас зустріла тьотя Ліля. В своїх джинсових шортиках і поношеній рожевій футболці “P!nk” вона мала вигляд восьмикласниці. Причому, такої, не дуже.

Єдине, що видавало її справжній вік, – обличчя. Так, лице у неї було «доросле». Не зовсім свіже, так би мовити. Зразу видно, що вона давно не вмивалася живою водою з криниці.

Бо її – ані живої, ані мертвої – в криниці нема. Нема-нема. Ми з татом пересвідчилися по черзі. А за мною тьотя Ліля ще раз зайвий раз зазирнула у колодязну шахту  – а раптом за ніч щось змінилася, і вода повернулася до криниці. Наче страуСова якась, вона заховала свою голову у шахту і гукнула: «Угу-у!».

І відлуння повернуло їй і всім нам, що стояли навколо:  «У-у-у…».

Ні, ні і знову ні. Сіре сухе бетонне дно – от і все, що можна побачити там, на 12-метровій глибині.

Я покусав верхню губу, торкнувся пальцями шраму: думай, «галочка», думай, де поділася вода. Давай-давай, прокидайся, вкажи мені воду.

Отак, подумки розмовляючи з моєю чарівною рожевою «пташкою», я прийнявся намотувати кола навколо смугастої, під зебру, криниці. Пританцьовуючи, як завжди. І, як завжди, гучно дихаючи носом. Це, може, не дуже культурно, але іншого способу знайти водяну жилу немає. Ні, звісно, ніхто не відміняв старовинний дідівський спосіб пошуку ґрунтових вод з допомогою двох вербових прутиків (якщо під час «розвідки» місця прутики у твоїх руці роз’єднаються «ріжками» – стоп! Отут і копай). Але ж то вчорашній день.

Мій «дихально-танцювальний» метод – сучасніший і точніший. Але іноді і він гальмує. Хоп-гоп, гоп-хоп, вдих-видих, видих-вдих носом, – я пішов вже на четверте коло навколо спорожнілої криниці дядька Лева, але моя «галочка» під носом навіть не  ворухнула жодним «крилом».

Треба щось змінити. Я зупинився. Дай-но я роззуюся, подумав я. І, знявши свої фірмові стрибучі сандалі, які завжди мені лише допомагали, гупав далі босий по двору.

Та толку – як з козла сметани (як казала бабця Ївга, дивлячись на той середньовічний якір-кішку біля їхньої білої хати). Я нічого не відчував. Ні-чо-го! Що за фігня! Ну добре, підземна річка змінила річище, пішла вбік – таке буває.

Але в нашій з татом багатій практиці ще ні разу не було такого, щоб вода спустилась так глибоко, що мої «прилади» не можуть її «дістати». Але «прилади» – тобто босі стопи і губа з галочкою-шрамом – вперто мовчали, ніяк не реагуючи на підземну воду.

Єдине, що я відчував – так це живіт. В ньому хтось урчав. Хтось голодний, наче десять вовків. Це, в принципі, не новина. Адже я стрибаю свій «гоп-гіп-хоп» на голодний шлунок. Це як закон: ти обов’язково мусиш бути голодним, коли шукаєш воду. І хоча за порушення цього закону ніякої аднім… адмінср… адмін… страти, коротше, ніякої там суворої відповідальності не передбачається, краще його не порушувати. Бо тоді який сенс «розвідувати» водні жили? Встромляй лопату куди попало, навмання, і копай – а раптом повезе!

Тому зазвичай я вирушаю на «розвідку» зрання, коли ще не встиг проголодатися, і гупаю і танцюю голодний навколо хати господарів, поки не відчую підземні водні «канати».

Гупаєш півгодини, годину, а то і більше (по-різному буває). Поки знайдеш ту воду, такий вовчий апетит розгуляється!  А поки не знайшов – терпи, козак. Бо інакше все даремно – «коту насмарку», як висловлюється бабця Ївга, маючи на увазі, певно, улюбленого очеретяного кота діда Миколи.

Чому так, чому моя «рожева галочка» розкривала свої крильця, тільки якщо я голодний – не знаю. Але як поснідаю до «розвідки» – нічого не вийде: перевірено.

Чому ж зараз не виходить? Я ж ані крихточки в рот… Стоп! Груша!

І в цю мить, як тільки до мене дійшло, чому моя «галочка» не реагує на мої танці, зверху донісся знайомий «рев».

– Добр-р-рого ранку, нар-р-род!– заревів з балкону дядько Лев, як той американський чувак, який на рингу в мікрофон оголошує боксерські двобії. – Як там наша вода? А, Вовчик у пумячій шкірі?

– Нормально, – збрехав я і встав на коліно, щоб зручніше було застібнути мої безпонтові сандалі.

Пумяча шкіра. Він, либонь, мав на увазі мою футболку «Puma». Ну я хоч у пумячій. Батько Рудика був просто в шкірі. У власній.  Придивившись, я помітив на ньому боксери (а то! треба відповідати іміджу бокс-диктора, чи як називається той крикливий містер). А не помітив я їх відразу, бо вони, труселя ці, були, бачте, тілесного кольору.

Коротше, стоїть такий «містер» Лев над нами практично голий і «світить» своїм засмаглим пузом завбільшки з мій глобус, і лисиною. І по ньому зовсім не скажеш, що він соромиться свого пуза, що звисає з балкона. Про лисину я, взагалі, мовчу.

А дехто не може мовчати.

– Ну зараз почнеться! – невдоволено вигукнула дружина голопузого і голомозого дядька Лева, вказуючи пальцем (ні, на балкон – вище) в волошково-синє небо. – Ну, зараз усі прокинуться, хочеш не хочеш.

З-з-з-магання аматорських літаючих моделей, любительський авіасалон плюс авіашоу – от що вона мала на увазі. От про що написав мені у своїй есемесці Рудик. Окинувши поглядом двір, я помітив, що Рудиківського «Аватара» ніде нема. Значить, він кудись на ньому поїхав. І я навіть здогадуюсь, куди.

– А Рудольф Львович вже там? – я випростав руку в бік літовища, куди ще зі вчора «злетілися» зо два десятки літаків, вертольотів та інших вертомотодельтапланів. Ще година-дві – і вони задзижчать, заричать, доказуючи, що вони найгучніші, найкрасивіші, найшвидші, коротше, найкращі.

Сумна посмішка на обличчі тьоті Лілі так само в’язалася з її легковажним прикидом, як Рудольф Львович» до Рудика, якого і Рудольфом ніхто не називав, а не те що по-батькові.

– А де ж йому бути? Сонечко ще не стало, а наш Рудик вже побіг до своїх улюблених «сталевих птахів». Навіть не поснідав, – важко видихнула тьотя Ліля. – Ой, а ви? Снідати будете?… Забула-забула… – додала вона, зустрівшись поглядом з татом Артуром.

– А я б залюбки щось перехопив, – пролунало зовсім близько. Це «король» Лев спустився у двір. Він чмокнув дружину у щічку і обмінявся рукостисканнями з татом, а потім зі мною.

– …І скоріше. Поки не налетіли сталеві птахи і не сполохали апетит, – додав він. – Він у мене такий лякливий. Чому живіт волохатий, чому чужі біля хати?

Дядько Лев почухав живіт і голосно розсміявся зі свого жарту. «Чужі» – тобто ми з татом – тактовно усміхнулися.

– Так що у нас на сніданок? – а це вже серйозно.

Тьотя Ліля було відкрила рот, та мій тато першим вставив «п’ять копійок». Точніше, п’ять плацинд.

– Плацинди будеш? – запитав татусь дядька Лева.

– Питаєш! А з чим?

– З гарбузом! – вирвалося у мене. У мене аж подих перехопило, коли я побачив в своїй багатій уяві, як цей пузань «перехоплює» моїми плациндами!

Сковтнувши слину, я додав:

– В кої віки мама напекла моїх улюблених. Знаєте, я можу за один присід з’їсти 5, а то і 6 гарбузових плацинд!

Тато поклав мені на плече свою важку руку, зазирнув у вологі очі і сказав слова, від яких я і справді мало не розплакався:

– Бідненький голоденький Вовчик! Ну, що робити: піди збігай до машини, принеси маминих делікатесів.

–  Що?! Що принести? Хіба мама ще щось смачненьке передала, крім плацинд? – протупив я.

– Плацинди то і є делікатеси. Смаколики, по-іншому, – посміхнувся тато і легенько-делікатно підштовхнув мене до машини. – Ну, давай!

І я дав. Якщо у вас тато – Тур (або, принаймні, великий і сильний, як тур), то наслідком такого «легенького» і «делікатного» поштовху з його боку стане далеченький політ до воріт.

«Пролітаючи» над двором дядьЛевової дачі, я з висоти зміг зацінити державний прапор.

За цими самими воротами. На землі. Татова небесно-блакитна (у нас, у Дзиндр, все блакитне) «Тойота Королла» разом з сусіднім жовтим «Фольксвагеном» дядька Лева створювали такий собі своєрідний прапор України. Та я до «прапора» не долетів. І навіть не добіг. Сором не дав: вранішня груша дюшес стала мені поперек. Ніби той арнаутський дід Дзиндра, який посадив її 100 років тому, схопив мене за горлянку і вернув на землю.

Прокашлявшись, я промимрив:

– Тато, а як же вода?

(От і хитрий той Старий Дзиндра – так і не дав мені сказати вголос про свою грушу).

Тур відмахнувся:

– Продовжимо завтра. Чую, щось тут не так. Є якась причина, чому вода пішла геть. Гаразд, Вовчик. Давай, неси плацинди.

Я стояв, як вкопаний. Може, хвилину боровся із собою (із пращуром), а потім зізнався:

– Тато, ця причина – груша. Я не можу знайти водну жилу, бо я з’їв її.

– Кого – жилу?

– Та яку жилу! Грушу! Зірвав зі «Старого Дзиндри» і… Ну, це… Уві сні. Під ранок. Не знаю навіть, як це сталося… Просто…

– Я зараз з голоду помру, – перебив мої виправдування дядько Лев, як завжди, потираючи живіт. – Хтось вже принесе ці гарбузові плачинди?

– Плацинди, – обережно поправив батько.

– Та хоч біг-маки гарбузові. Несіть вже що-небудь! Розпалили бажання, а тепер дражняться!

– Так, гості дорогі, – подала голос тьотя Ліля. – Несіть чи не несіть свої плачинди…

– Плацинди, – тепер вже поправив я. – Плацинди – це такі порції щастя, які тануть в роті. До чого тут ваші плаксиві плачинди? Мама готує саме плацинди, найсмачнючіші на світі – за секретним рецептом.

– Добре-добре, – посміхнулась господиня дачі і відкрила білі двері в хату, жестом запрошуючи усіх. – Я теж знаю секретні рецепти. Пішли снідати. А плачи… плацинди залишимо на десерт. Гарбуз же солодкий.

– Кому як, – сказав тато Артур, рушаючи до білих дверей, і на ходу підморгнув мені.

 

Вікна в кухні, де ми всі розсіслися навколо солідного дерев’яного столу, були розчинені. І до нас – хочеш-не хочеш – долітали оті «з-залізні» звуки з Гідропорту. Їх «народжували» не лише «сталеві птахи», а й «залізні коні», на яких приїхали учасники авіашоу, а також велика кількість глядачів.

А ми і самі, як глядачі. Причому, не найгірших місцях. Вікно – наче телевізор. В ефірі на каналі X-Sport «Кубок Міжлимання» на кращий політ до зірок.

Дядько Лев здивував всіх. Він перший схопився за виделку, але попри свій голод не накинувся на розставлені на столі «секретні» делікатеси, а вказав виделкою у вікно:

– А що, Рудика не чекаємо?

– А що, Рудик не твій син? – по-одеськи, питанням на питання, відповіла тьотя Ліля. – Зараз примчіться. Відчує, що ми їмо. Як цей, як його, Івасик-Теле…

Вона не встигла закінчити фразу, як на екрані «вікновізора» з’явився Рудик.

Про вовка промовка. «Рудий вовк» – справжній син свого батька – теж здивував усіх. Він швидким поступом наближався до дачі, підтримуючи свій синьо-зелений «Аватар» лівою рукою, а правою … правою рукою Рудик вказував на нас.

За ним і по боках йшла і пересміювалася ціла група трохи дивних землян, яскраво вдягнених, ніби сьогодні святе яке. Або карнавал. І вони всі йшли до нас.

Я перерахував: раз-два… три-чотири… четверо дорослих жінок і чоловіків та двоє малих хлопчаків років 7-8.  Один чорний, другий білий – два веселих гуся.

– Цирк поїхав, а клоуни лишились, – кинув на мене погляд тато.

– І справді, що це за клоуни? – звернувся з питанням до дружини дядько Лев і для чогось постукав себе виделкою по лисому черепу.

– Ти мене питаєш? Я їх вперше бачу.

Я хотів крикнути Рудику у вікно «Привіт!», але він і так повернувся до нас обличчям і помахав рукою.

Через хвильку-другу за нашими спинами, за білими дверима, почувся незрозумілий гуркіт, а потім людський гул. Спочатку теж малозрозумілий. Оці барвисті незнайомці зайшли за поріг і обернулися на «запоріжців».

А їхній поводир заскочив до кухні і видав:

– Мама, папа! Я поведу їх на дах, добре?

Мама-папа повідкривали рота, давши можливість Рудику помітити мене і тата:

– Доброго ранку, дядя Тур. Здорово, Вовчик. Як хочете, піднімайтесь з нами – будем дивитися змагання. Для вас квитки задарма.

Сказав – і зник.

Тьотя Ліля і дядько Лев розгублено перезирнулися.

– Я ж кажу: весь в тебе, – покачала головою мама Рудика.

– В мене? Коли це я приводив глядачів на дах? Та ще за гроші.  «Для вас квитки задарма»! – передражнив дядько Лев і додав з ноткою гордості за сина. – Але ж таки справжній одесит. Мені навіть їсти розхотілося, – він встав зі стола. – Гайда наверх – дивитись, як люди бізнес роблять.

Усі піднялися. І я теж. Встиг хіба що на ходу кинути до рота «секретного» млинця з «нічим».

 

На даху розгорталося шоу, не менш цікаве, чим під нами на летовищі.

Я не впізнавав колишнього тюхтія. Отже точно перевертень. Де, коли і як він встиг так преобразитися – із забитого затюканого «Грудика», якого я захищав від шпани, в малолітнього нахабу-бізнесмена, який збирає гроші з дорослих?! Та і малих «гусенят», які відразу кинулися навипередки до його підзорної труби-телескопу, не пожалів.

– Отже, дорослі – 30 гривень, діти – 15 з носа. Діти до… – підібравши рукою свої дівчачі груди, Рудик зробив паузу (подумки оцінуючи вік чорно-білих «гусенят»), – діти до 6 років дивляться безкоштовно. Таким чином виходить 150 гривень за всіх.

Він навіть на секунду не замислився: раз – і 150! А, можливо, він ще давно все порахував, коли зловив цю компашку в Гідропорту.

Так, це у мене з математикою проблеми, а мій друг, цей чорнявий «рудий вовчара», зстриг «капусту» з глядачів по повній.

Втім, вони отримали безкоштовний бонус – «секретні» млинці з медом і чаєм. Ними пригощала всіх, збігавши вниз на кухню, мама Рудольфа Львовича, новонародженого «телескоп-бізнесмена».

Я пив свій чай, по черзі дивився з усіма у підзорну трубу за змаганнями і… не міг приховати свого здивування. З чудом ворожої оптики все зрозуміло: трансформер, він і є трансформер (клік-клік – і це телескоп, клік-клік – і знову чарівна труба), але ж Рудик… Де він ховав цю секретну кнопочку, яка – клік-клік – перетворила його на геть іншу людину?

– Потім! – одним словом відповідав на всі мої питання друг, з апетитом уминаючи мамині млинці.

–  Мамо-мамо-о! – раптово закричав білявий хлопчак.

Всі перелякалися не на жарт і обернулися на цей несамовитий дитячий крик.

Боже, що там сталося?!

Від несподіваності я навіть розлив чай собі на ноги. Добре, що собі, а не тьоті Лілі, яка стояла поруч зі мною на краю даху, впершись обома руками в парапет. Добре, що її чай був негарячий. І ніхто не полетів через парапет через цю «Маму-маму-у!».

Але тривога виявилася помилковою.

Відірвавшись від підзорної труби,  малий підстрибнув на місці і витягнув обидві руки вгору і вліво, в бік лиману, ніби хотів спіймати щось там в небі.

– Дивіться, який дивний літак! Наче шафа літаюча!

– Дай, дай-но мені подивитися! – заверещав другий хлопчик, чорненький. Відштовхнувши свого однолітка від труби, він зайняв його місце.

І голосно пирхнув:

– Сам ти шафа літаюча! Це «кукурудзник»!

– Хто?! – засміявся той, що звав маму, першим помітивши в небі «шафу».  – Ку-ку…, ха-ха! Ой, я не можу!

Він сміявся до болю в животі, і мало не отримав ще одну больову точку: другий пацан, як видно, всерйоз ображений, з грізним виглядом відійшов від труби, готовий помститися за образу… Один чорний, другий білий – два веселих гуся – зараз поб’ються.

І побилися б, якби не втрутилась мама. Мама-не мама, а молода білявка в білій облягаючій сукні з тюльпанами. Саме ця яскрава кольорова пляма плюс хімічні кольори «Аватара» – от що мені здалеку вдарило по очах із самого початку. А вже потім всі вони разом – хіба що крім двоколісного  «Аватара» – по вухах.

– Тихо, ша! – вагомо сказала жінка, вставши між «гусями». І, зробив козирок з долоні, подивилася наліво і додала. – Це таки «кукурудзник».

Викрутившись з-за спини жінки, чорнявий «гусь» показав білявому кулак:

– «З’їв»? Я був правий, а ти – шафа!

– Ша, я сказала! – прикрикнула білявка. – Так, «кукурудзник», літак для сільгоспавіації. З таких прискають різну отруту на кукурудзу. І на жито. Коротше, на землю.

– Отруту? Навіщо, мама? – білявий пацан аж присів від такої новини.

– Щоб вони не хворіли.

Верескливий хлопчак закрутив білявою головою на всі боки і запитав так тихо, що я ледь розчув:

– Хто?

– Дід Піхто, – огризнулася «тюльпанна» білявка. – Кукурудза. І жито. І картопля. І гарбуз. Коротше, різні сільгоспкультури. Щоб на них не чіпалася різна зараза і шкідники.

На останніх словах вона чомусь кинула на мене погляд, повний…

Не знаю, чого він був повний, той погляд, якої отрути, але від нього у мене під носом запекло, наче мене ошпарили, оприскали, я не зна…

Я не встиг додумати, бо понісся вниз на крилах моєї почервонілої «галочки»…

Мого шраму від операції на «заячу губу».

Я прийшов у себе вже на дворі. Біля засохлої криниці, пофарбованої «під зебру». Смуга біла, смуга чорна, знову біла… – як життя. А в кінці – кришка-люк.

Якось все повернулося не так, неправильно, і «галочка» от-от заб’є крильцями, хоча ж я перекусив (млинці, хоча із «нічим», але все одно перебив апетит). Варто, певно, знову спробувати шукати воду, раз таке діло. І я спробував. Подихав глибоко носом. Пострибав. І пішов по воду. «Галочка» водила мене навкруги «зебри»-цембрини, та думалося мені не про воду…

Здається, ніхто не звернув увагу на моє раптове зникнення. Всі – включаючи тата – зайняті роздивлянням літаків в небі. От вони над головою – ричать-дзижчать-гудять на всі лади: старі «кукурудзники», новенькі «сессни» і всякі різні інші, назви яких знає Рудик. Він – експерт з літаків. А я – так…

Але ні. Не тільки літаками були зайнята увага тих, хто зібрався на даху зеленої дачі дядька Лева. Мимоволі я пригадав, якими поглядами тато дивився на ту «тюльпанну» мамочку. Неправильними. Я рідко бачив, коли він на маму Вікунью так дивився – ніби хотів роздягнути її очима!

Мені стало так соромно. Я просто горів від сорому. Реально горів! Особливо під носом, ну просто палало все. І де Рудик підібрав цю біляву хвой… ой, ледь не вирвалося брудне слово! Але ж хіба вона сама не брудна? Біле волосся і білосніжна сукня з великими криваво-червоними квітами – це ще не ознака чистоти.

Мені хотілося бігти звідси, ще далі. Геть! Геть від  криниці-зебри, від гусей, левів, вовкулак, лілій, тюльпанів. І від тура геть.

Розпрягайте, хлопці, коней

Та лягайте спочивать

А я піду… кудись піду криниченьку копать.

Куди ж мені подітися?

Може, до Вікуньї?

Мама спершу запитає, чому сам, де Тур, мовляв, а потім нагодує мене гарбузовими плачин… плач…. та що ж це таке?!

На очі знову набігають сльози. Це нікуди не годиться! Терпи, Вовчик. Терпи, козак!

Я відхожу від воріт, за якими видніється жовто-блакитний автопрапор, і повертаюсь обличчям до дачі, дивлюсь на білі двері.  Підійти – відкрити – повернутися. Там весело. З даху долітає жіночий сміх. Їм смішно.

А мені сумно. І я нікуди не йду.

Ні, я таки роблю раз-два-три-чотири… шість кроків до дверей. Але не за тим, щоб їх  відкрити і повернутися до Рудика і компанії. Ні.

Сльози – теж лінзи. Як у телескопі.

Мій важкий і вологий від сліз погляд падає між крила – точніше, на проміжок між крильцем і крилом «Аватара». Це Рудик, поспішаючи «стригти» капусту на даху, по-швиденькому, не дуже надійно, притулив свій «Автор» до стіни справа від дверей. От велосипед і сповз заднім колесом на крильце.  Та й ще і перековернувся. Впавши, ровер задів фанерку, якою була прикриті банки фарбою.

От заради цих напівпорожніх банок з білою і чорною фарбою, що ховалися на землі під фанеркою, я і вернувся до дверей. Якась сила (можливо, моя крилата «галочка»)  підвела мене до них і змусила нахилитися. Руки взяли білу, як сукня тої білявки, банку. Очі прочитали на банці:

COLORAD

Біла фасадна

«Світ, повний фарб»

Лакофарбовий завод COLORAD: Україна, Одеська обл., Іванівський р-н, с. Северинівка, вул. Суха, 6

На банці з чорною фарбою був такий саме текст, лише подекуди заляпаний засохлою фарбою. Між цими плямами особливо виділявся самий кінець адресного рядка: «Суха, 6».

Суха! Колорад!

У мене перед очима виникла відповідна картина: смугасті жовто-чорні колорадські жуки в паніці ховаються під сухим листям картоплі, бо з неба, з «кукурудзника», на них ллється смертельна отрута. А земля на полі – така вся в тріщинах, суха-суха…

Наступну хвилину я вже нісся світ за очі по трасі на Северинівку, осідлавши «Аватар» «трансформера» Рудика!

Я летів так, ніби мене бомбили, шпарили, прискали зверху всі ці літаки-учасники аерозмагань на «Кубок Міжлимання».

Я летів в Северинівку, неофіційну столицю Міжлимання. Северинівка – перлина Іванівського району нашої Одеської області. В цю перлину навіть екскурсії возять з Одеси. Та і нас у другому ще класі возили туди: подивитися на старий костел, а також на руїни палацу магната Северина Потоцького, пройтися по місцях, де знімалася знаменита кінокомедія «Зелений Фургон»…

«Зелений фургон» молодшого міліціонера Грищенка – це минуле, хоча і смішне. Синьо-зелений «Аватар» і я, Вовчик Дзиндра, на ньому – це зараз. І це серйозно: я відчував, що лакофарбовий завод з COLORADською назвою не випадково попався мені на заплакані очі. І що я мушу щось зробити – і терміново – перш ніж він, виСУШить всі колодці «на районі».

Можливо, мені варто було заїхати до дому, щоб пересісти на рідний «Азимут». Можливо, так було б надійніше. Та моя рожева «галочка» гнала мене на своїх крильцях: уперед, Вовчику-братику! Давай-давай. Жми! Вода – там! Не гай часу. Вперед, тепер наліво, через 200 метрів поверни направо…

«Галочка» під носом правила за такий собі GPS: грудний жіночий голос, який починав віщувати відразу, як тато заводив свою «Тойоту Короллу». І розказував, куди їхати. Далеко не завжди правильно. «Тупа Королла (чи Корова?)!» – лаявся тоді тато Тур. А я у намагався уявити цю Короллу-Корову: уявляв її пишнотілою такою жінкою з великими розгубленими очима. Ні, такій не можна довіряти! А тій у тюльпанній сукні – тим більш! І чого тато на неї витріщався!

А моєму GPS під носом я довіряю навіть більше, ніж своїм очам.

От, повз мене знов проїхав екскурсійний автобус, повний туристів. Туристи поспішають в Северинівку подивитися на старий костел, а також на руїни палацу магната Северина Потоцького, пройтися по місцях, де знімалася кінокомедія «Зелений Фургон»… І – найголовніше – попити цілющої води з джерела на Божій горі. Це цілюще джерело зветься… Бог-3.

– Як-як?

– Бог №3. Ага, саме так.

– Чиканутися можна! Не просто «бог», а Третій бог!?

Екскурсовод поясне «чиканутому» туристові:

– Їх спочатку було тут 5 – джерел на Божій горі, які так і називали «боги» – та засохлі вони всі. Окрім останнього живого струмочка на східному боці гори – божа вода ще досі дзюрчить у АлревоГ.

– Куди?!

– АлревоГ – Говерла навпаки, найнижче місці України –  ще одна туристична цікавинка нашого  унікального Міжлимання.

 

Як все збіглося:

Я надто глибоко пірнув у це най-найнижче місце в своїх думках;

В кишені задзвонив мій «Самуснг»;

Щось луснуло позаду (точніше, в задньому колесі);

А в цей час попереду дорогу перебігає якась чупакабра, якийсь невідомо звідки впалий очеретяний їжатець!

Звісно, я не встиг його (чи її) розглядіти, тому що  воно швидко зникло у придорожніх кущах. І певно побігло далі і сховалося у своїх кОтокомбах.

А я… я вкотре лечу з велосипеда.

Добре, що я надрочився правильно групироватися при падінні під час наших з Рудиком ігор в комп’ютерну «мишку» без комп’ютера.

Погано, що мобільник – тю-тю. «Гнусмас», він і є гнус…

Рудик-Рудик, якби ти доглядав свого «Аватара», як я свого «Азимута», то «зірочка» на задньому колесі б не зламалася, і велосипед був би цілий. І «Гнусмас».

І тепер я не знаю, хто це мені дзвонив: мама? тато? Рудольф Львович, до якого дійшло, як це легко – втратити друга.

Може, він просив вибачення. Чи просто помітив, що я зник разом з його ровером, і набрав мене, щоб запитати, де ми.

«А що я скажу йому, коли побачу? – думав я, сидячи край дороги на металобрухт, колишньому велосипеді. – Рудик, вибач, я це, поламав твого «Аватара». Ну, таке… Прости, а?»

Лишилося  тільки якось дістатися до дому чи до Гідропорту. Я поліз в одну кишеню, в другу: порожні (якщо не рахувати мотузки для гри в «мишку»). Мобільника вже нема, а грошей – ще.

 

Світ не без добрих людей, – наївно зрадів я, коли біля мене різко загальмувало чорне авто, яке рухало в бік Северинівки.

Надто пізно я впізнав в цій чорній машині …джип «чорного археолога». Того самого «великого цабе», якого дід Микола запустив, як фанеру над Парижем, через свій паркан: «Ой, летіли дикі свині, гой-я, гойа..!».

Це він, той самий джип: досі на місці ум’ятина на даху від тіла, та й саме тіло – те саме.

– О старий знайомий! Що сталося?  – надто люб’язним тоном поцікавився «чорній археолог», вийшовши з джипа.

Я не встиг і рота відкрити, як він підскочив і тицьнув пальцем мені під носом, у самий шрам:

– Болить? Пробач, я не хотів зробити тобі боляче. Як же ти так невдало впав? Ай-яй-яй! Така вавка. Тобі неодмінно треба оказати термінову медичну допомогу.

«Археолог» різко схопив мене за руку і потягнув до джипа.

– Я нікуди з вами не поїду! – став пручатися я.

Але що я міг зробити проти такого кабана! Я ж не «Святий Миколай»! От якби тут зі мною був дід Микола!

Відкривши передні двері, «великого цабе» заштовхнуло мене в салон і, зайнявши своє місце за кермом, заревіло зовсім іншим голосом:

– Поїдеш! А дорогою розкажеш, як ти це робиш.

– Що роблю?

– Скарби знаходиш. І різні схованки.

Джип стартонув із такою злістю, що мене буквально вдавило в крісло. Вистрибувати на такій швидкості з машини? Ні, на таке не зважився б навіть очеретяний кіт, у якого, як кажуть, дев’ять життів.

Сказати, що я був у шоці – нічого не сказати. Це я не про крісло, а про слова цього – про скарби і схованки.

– Нічого я не знаходжу!

– А я чув: знаходиш!

– Так, але тільки воду. Але…

І тут я знайшов: обернувшись, я побачив на задньому сидінні… старовинну козацьку шаблю.

Ну, зайчик, ти попав…

…— Чом ти не вкрав?!

— Міх муки, міх муки.

— Чом ти не вкрав?

— Бо там були кравчики,

Перебили пальчики,

А я втік через бабин тік,

Ніженьки попік,

А все ж таки втік

Аж на другий бік.