Світ, Світло і Вода

Сон. Перша серія.

– Вовчику-у, підйом! Прокидайся!

Голос у татка такий, що ведмідь у своєму барлозі з переляку на лапи підскочить.

І як зареве: «Що? Де? Хто посмів?!».

Словом, сплячки як і не було. Довжелезний ведмежій сон як корова злизала. Шмак – і нема!

Я не маю нічого проти того, щоб той ведмідь прокинувся. Хай підскакує, хай реве грізно. Подумаєш! Мій татусь нічого і нікого на світі не боїться. Що той заспаний клишолапий проти могутнього тура Артура Дзиндри!

У нас в Міжлиманні, та і в самій Одесі, всі кличуть батька не інакше, як Тур. Не лише тому, що їм ліньки повністю вимовляти його ім’я «Артур» (не кажучи вже про прізвище «Дзиндра»), а головне тому, що він великий, сильний і статечний, як тур.

Тур – це був такий в наших краях величезний дикий бик. Як бізон в Америці. Як як…. у цирку. Маленьким я бачив цього волохатого високогірного бика в Одеському цирку. Як возив на собі рудого маленького клоуна, який підвісив між його рогами дзеркало і пускав «зайчики» по глядачам, наче з рогатки.  І по нас з мамою попав пару разів. Всі сміялися, як навіжені.

Всі, окрім яка. Єдиний нормальний у всьому цирку.

«Ну і як як?» – запитав тато, коли ми повернулись з Одеси, і я почав ділитися враженнями.

«Як як як», – з посмішкою відповіла мама. – Кремезний».

А тур іще більший за яка. І бізона, за яким полювали індіанці, кремезніший. Але те йому не дуже допомогло: де тепер ті тури, га?

У моєму сні. Це ведмідь десь там прокинувся від татового голосу, а я – тут. Але я не прокинувся.  Я продовжую спати. Бо я звик до того, як тато будить, а той, що в барлозі – ні.

Отже, тури. У сиву давнину цілі стада цих могутніх биків гасали туди-сюди між лиманами, ламаючи все на своєму шляху. Але оскільки в сиву давнину ще нічого не існувало – лише голий степ та лимани – то ніхто, в принципі, від цих туриних перегонів не страждав. Лимани, до речі, – це такі ставки біля моря, тільки їх не люди копали. І не ведмеді-сплюхи. І не чарівні екскаватори, як я думав у глибокому дитинстві: надто вже вони великі – наші лимани.

І тури – теж велетні: гострі роги – довші, ніж мої ноги, а ноги в них – як я сам. А я вже, нівроку, вимахав ого як! Ледве вміщаюсь у своєму ліжку.

А найбільший серед всіх турів– Артур Дзиндра, мій любий тато. Він – вожак. О так, це було б прикольно: тато знає наші місця, як ніхто. Тато водив би цих парнокопитих в туристичні походи навколо прісного Хаджибейського лиману. І навколо Куяльницького, солоного-пресолоного.

Тум-тум-тум – несуться тури, аж катакомби під їхніми ногами осипаються. Я не знаю, були ці катакомби, коли по наших степах ще носилися тури, але, сто пудів, ракушнякова стеля б на них добряче посипалася, коли б такі бугаї над ними пробіглися.

На відміну від лиманів, катакомби вирили люди. Деякі досі риють – тобто вгризаються під землею у той ракушняк. Цей камінь схожий на «Російський» сир – він також з маленькими дірочками-порами і теж блідо-жовтий. Але їсти його я б нікому не радив. По-перше, безплатний сир буває лише в мишоловках. А, по-друге, спресований із ракушок-мушель ракушняк – добрячий будівельний матеріал. Через це підземні ходи колишніх каменоломень тягнуться з верхів’їв Куяльницького лиману, зі Старої Ковалівки, аж до самої Одеси.

Що таке Одеса, і що вона збудована з того ракушняка – то всі знають. А Стара Ковалівка, це що?

Хутір. Не великий та й не малий. Звичайний український хутір. Ну, не зовсім звичайний.

Тум-тум-тум – несуться тури до верхів’їв лиману, до Старої Ковалівки, висікаючи ратицями іскри по білій-пребілій сольовій пустелі. Вона схожа і несхожа на ту африканську пустелю, де автор «Маленького Принца» вимушений був посадити свій літак.

От чому цей хутір – не зовсім звичайний. Ця пустеля, де замість піску – справжнісінька сіль, вона теж колись була лиманом. Палюче південне сонце випило всю воду – дно оголилось. І оголюється далі. Пустеля розповзається, як пляма від кетчупу на скатертині. Хтозна, може, через кілька століть не буде ні Старої, ні Нової Ковалівки – а буде суцільна сольова пустеля. Мертвий солончак. Хаджибей, на жаль, теж міліє. Прийде час, і залишені без води мушлі поступово понасідають одна на одну і, врешті решт, спресуються в нові ракушнякові поклади.

Ну, це потім. А поки що я бачу сон про турів.

Ага, не тут-то було.

– Підйом! – приглушено доноситься крізь сон.

– Підйо-О-ом!

Знову. Почалося.

Та ні, це ж не мені. Це – в мені. Це – сон.

Просто тато Тур, навіть і уві сні (коли він тур), кричить так гучно, що реальні ведмеді підстрибують у своїх барлогах і катакомбах і чухають собі розбиті лоби: «Що це було? Мабуть, НЛО».

А я повертаюсь на інший бік і сплю собі далі.