Подорож у країну казок

1

Пізно ввечері Дмитрик похнюплено поплентався до своєї кімнати, всівся на ліжечку і важко зітхнув:

— Ну от, знову Плюх кудись без мене помандрував. Ще заблукає десь там, а в мене навіть часу нема аби його пошукати. Мама наказала негайно в ліжко лягати.

Дмитрик влігся, натягнув ковдру аж до самого носа і нишком зашморгав. Він завжди лягав спати разом зі своїм улюбленим ведмежатком Плюхом. Чому в нього така дивна назва? Та тому, що він плюшевий, а ще тому, що коли він ходить по кімнаті, то смішно плюхає лапами. Правда про те, що Плюх ходить ніхто крім Дмитрика не знає. Дорослі ж не вірять, що улюблені іграшки іноді оживають. У кімнату тихенько прочинилися двері й зазирнула матуся.

— Ти чого такий засмучений, синку? Що сталося?

— Ведмежатко Плюх десь пропало.

— Знайдеться твій улюбленець не журися, — заспокоювала матуся. — Я зараз принесу тобі теплого молочка й почитаю казку. А ти, поки що пригадай, де бачив іграшку востаннє, де з ним грався?

Мама вийшла з кімнати й відразу ж у кутку за столом щось зашелестіло, там хтось вовтузився.

— Гей, хто це? — спитав боязко Дмитрик.

— Це я, Плюх, — крекчучи відповіло ведмежатко. — Допоможи мені вилізти, бо я тут застряг.

— Де ж ти був увесь вечір, я шукав тебе шукав, а ти, наче крізь землю провалився.

— Та я у розвідку ходив, — крекчучи промовив Плюх.

— У яку ще розвідку? — підозріло спитав хлопчик.

— У найсправжнісіньку. Ну, ти нарешті допоможеш мені вибратися, чи як? — нагадало ведмежатко Дмитрикові.

— Ой, вибач! Уже йду. — Малюк зістрибнув із ліжечка й миттю опинився біля столу. Там, між ніжкою стола та стіною, було затиснуте його улюблене ведмежа.

— Ого, ти що чогось переїв? — спитав Дмитрик визволяючи з халепи Плюха.

— Ну, так, трохи… зовсім трішечки, — відхекуючись пробурмотіло ведмежа.

— А ось і твоє молоко, — промовила мама заходячи в кімнату. — Пий, та хутко в ліжко лягай.

— Матусенько, я знайшов Плюха, — похвалився хлопчик.

— От і гарно. Лягайте обоє спаточки, і хай вам насняться солодкі-пресолодкі, хороші-прехороші, казкові-преказкові та барвисто-кольорові сни. — Сказала матуся, поцілувавши сина.

— Дякуємо, — відказав Дмитрик. — Добраніч матусенько.

— Доброї ночі, рідненький. — Мама вкрила хлопчика і ведмедика теплою ковдрою й тихенько вийшла з кімнати, причинивши за собою двері.

— А тепер розповідай швиденько, де ти був та чим ласував, — прошепотів Дмитрик до Плюха.

— Гаразд, слухай, — озвалося сонним голосом ведмежа. — Сьогодні, коли ти у садочок пішов, мені дуже нудно було сидіти на підвіконні, от я й вирішив трохи помандрувати. Побачив на груші Ворону-Каркарону і попросив її віднести мене у країну казок, до друзів іграшок. Я звісно міг і сам туди дістатися, але це зайняло б більше часу. Каркарона погодилася, але попросила також про невелику послугу. Плату за преліт туди й назад — кілька смачних цукерок. Звісно, що я погодився і ми полетіли. У казковій країні я зустрів багато своїх давніх приятелів та знайомих. Тож не обійшлося без частування. Там медочок, тут вареннячко, ще десь солодка малина, цукерки та тістечка. Отак то я начастувався та нагостювався. Правда  і про Каркарону також не забув, прихопив їй кілька смачних цукерочок у яскравих обгортках, бо вона страшенно полюбляє усе блискуче та пістряве.

— А мені? Про мене ти зовсім забув? — спитав ображено Дмитрик.

— Е ні, не забув! І для тебе є в мене смачні цукерочки. Тільки не прості вони. Коли бодай одну з них з’їси, то зможеш разом зі мною у казкову країну помандрувати.

— Оце так! — захоплено вигукнув Дмитрик, і миттю затулив собі долонькою рота, щоб мама бува не почула, що він досі ще не спить. — А коли ж ми туди вирушаємо? — пошепки запитав хлопчик.

— Коли захочеш, але давай хоч трохи поспимо перед дорогою, — позіхаючи промовив Плюх.

— Домовились, — також позіхаючи відповів малюк. Він лагідно пригорнув до грудей плюшеве ведмежатко й невдовзі солодко засопів.