Сім’я чарівників

У цьому невеличкому місті  оселилась я недавно, тому майже нікого ще тут не знаю. Відомо мені тільки те, що в затишному будиночку, наприкінці вулиці, мешкає сім’я чарівників, а про них розповіла мені моя кішечка Найда. Ви, мабуть, подивуєтеся звідки я знаю кошачу мову? Справа в тому, що усі казкарі розуміють мову звірів, птахів, рослин, дерев, комах та плазунів. Уміють чути, про що говорять гори, ріки, дощ, вітри, тумани, сонце та зорі. Здогадалися? Так, я — Казкарка. А тому зручно вмощуйтеся, та слухайте, про що вам розкажу.

Якось прийшла моя кицюня з прогулянки, всілася на канапі та й почала неквапливо розповідати де була, кого бачила. Усі знають, що кішки гуляють, як самі собі знають, коли хочуть і де хочуть. Отож виявилося, що мої дальні сусіди, з розповіді кицьки, тихі та мирні, але зовсім не прості люди з несподівано–дивними іменами: дядечко Сон, тітонька Дрімота, бабуся Позіхота та двійко хлопчиків–близнюків Сонько й Дрімко.

Кожного ранку бабуся Позіхота, човгаючи ногами в теплих вовняних тапцях, простувала на кухню й там чаклувала над сніданками для малих бешкетників Сонька й Дрімка. Тітонька Дрімота пила свою улюблену каву з вершками та солодким квітковим пилком і неквапно вичакловувала чарівною паличкою сирники та налисники, які  відразу блискавично наминав дядечко Сон запиваючи полуничним чаєм.

Ось так починався кожен, чи майже кожен, ранок чарівників. Далі, найменші з родини бігли до школи, чи гратися, а їхні батьки та бабуся займалися різними поважними чаклунськими справами. Здебільшого вони починали працювати в другій половині дня. Мушу сказати, що в цьому будинку є чарівне дзеркало, за допомогою якого, якщо потрібно, чарівники спостерігають за життям інших мешканців містечка. А віддзеркалює воно саме ті будинки, де є немовлятка, дошкільнята, літні дідусі й бабусі, чи хворі люди.

— Мабуть, піду погляну, чи не пора нашим містянам подрімати, – промовила тітонька Дрімота, відволікаючись від приготування смачного яблучного повидла на зиму.

— І я з тобою, – підтримала її бабуся Позіхота, відкладаючи вбік плетення камізельок для онуків. Вона завжди після сніданку займалася плетенням.

— Якщо будуть потрібні мої послуги, то покличте. – Озвався дядечко Сон визираючи з–поза газети, котру полюбляв щоранку читати, щоб бути в курсі всіх містечкових та й світових новин.

— Гаразд, покличемо, – відповіли чарівниці й попрямували до горішньої кімнати, де стояло чарівне дзеркало.

Тітонька Дрімота раз у раз занотовувала в записничок адреси будинків, котрі показувало чарівне дзеркало. Бо саме там сьогодні була найпотрібніша допомога чарівників.

— Що ж, пора наповнити наші торбинки чарівним дрім–порошком, та й можемо вирушати, – сказала тітонька Дрімота.

— Так, і не забути б ще плащі–невидимки, – додала бабуся Позіхота.

— Авжеж, добре,що нагадала. Ось цей аркуш передай будь ласка Снові. Тут адреси, де потрібне його вміння.

— Гаразд, – погодилася бабуся, взяла аркуш і подалася до кухні.

Незабаром всі троє вийшли на ґанок, одягли плащі–невидимки та, ніби розчинилися в повітрі. В будинках, то там, то тут, нараз втихли малюки, позасинали хворі дітки й дорослі, задрімали поважні старенькі. Тітонька Дрімота щедро посипала чарівним дрім–порошком дитячі подушечки, щоб діти бачили барвисті й солодкі сни, бабуся Позіхота пильнувала, щоб ніщо не заважало містянам дрімати й, вичакловувала чарівною паличкою невагомі сріблясто–прозорі серпанки й огортала ними своїх підопічних. Дядечко Сон мандрував від оселі до оселі й награвав на чарівній сопілці диво–мелодії, що усіх гойдали, заколісували лагідним спокоєм. Кожного дня, в полудневий час, містечко, наче за помахом чарівної палички, хоча насправді саме так і було, поринало у не довгий, проте здоровий та спокійний сон.

Після короткого відпочинку містяни поверталися до своїх звичних справ свіжішими, бадьорішими, здоровішими й витривалішими. А добрі чарівники, виконавши свою денну роботу, задоволені поверталися до свого дому, де їх вже очікували зголоднілі пустуни–близнюки Сонько й Дрімко.

Щовечора відбувалися ще цікавіші події. Бабуся Позіхота діставала з великої скрині кольорові мішечки із зорями й віддавала їх близнюкам. Вони всідалися на приручених сов верхи й летіли у височінь вечірнього неба, де розсипали зірнички мерехтливими блискітками. Дядечко Сон поважно відкривав чималу валізу, виймав з неї серпик місяця, натирав його до блиску, і відправляв у щедро засіяне зорями небо. В цей же час тітонька Дрімота мандрувала від хати до хати й вичакловувала  для кожної родини добрі, кольорові сни. А вже під ранок дядько Сон брав собі драбину, вибирався нею до самого неба, та й знімав з нього місяця, протирав чистим рушничком і ховав назад до валізи. Бабуся Позіхота сідала на зефірну хмаринку й змітала мітлою з неба зорі в кришталеве відерце. Далі віддавала тітоньці Дрімоті, а та купала їх у гірській річці, вимивала від зоряного пилу й просушувала на ранковому сонечку, простеливши під своїми вікнами мережку з туману. Потім знову зсипала зорі в барвисті мішечки, та ховала до скрині.

Так минали день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем і рік за роком. Аж одного дня з’явився в наших краях злий чаклун Мор. Дуже йому не сподобалося тутешнє розмірене спокійне життя. Захотілося чаклунові все перевернути з ніг на голову, добряче накапостити, завдати болю, лиха й сліз жителям мирного містечка.

— Ох, не подобається мені тут! Усе так правильно, так спокійно, що аж нудить. Тьфу! Ось я вам влаштую веселе життя, начувайтеся! – злісно розмахував кістлявими руками в повітрі.

Погрози свої він підкріпив чорним чаклунством, злими чарами. Всіх між собою пересварив. Наслав на людей хвороби, злість та ворожнечу. Викрав місяць і зорі та й заховав їх у своїй чорній скрині. Ночі стали темними й моторошними. Вдень було не краще, бо й сонце Мор заховав за сірими важкими хмарами, закував чорними ланцюгами. Стало тоскно й сумно. Жителі ходили злі, непривітні та понурі. Усі барви поблякли довкола, тому додалося роботи добрим чарівникам. Почали вони радитися, думати й гадати, як того злого чаклуна прогнати.

— Ото лихо та напасть, – бідкалася бабуся Позіхота.

— І де він на нашу голову взявся? – розмірковував дядечко Сон. — Лиходій–злодюжка!

— Може в книзі Мудрості, щось про нього сказано? – раптом вголос спитала тітонька Дрімота. — Ану ж піду гляну.

— Останніми днями в нашому місті стільки неприємностей, – похнюплено промовив Сонько.

— Еге ж. Ніхто ні з ким не грається. Малюки й малючки хворіють, а коли ні, то вередують та плачуть. А дорослі тільки те й роблять, що лаються, ображають одні одних. Збожеволіти можна від тих сварок, суперечок, образ та плачів, – додав Дрімко.

— Може б ми трішки за Мором пошпигували, мов детективи? Тоді вже напевне будемо знати його звички й слабкі місця. – запропонував Сонько.

— Справді! Розвідаємо, чого він боїться, чого дуже не любить. А тоді влаштуємо йому «сюрприз», та такий, щоб він дременув кудись, якнайдалі від нашого міста, – підтримав Дрімко брата.

— Діти, це дуже небезпечно, – застеріг татусь Сон. — А що, коли він вас викриє, та впіймає? Лиха не оберемось. Забудьте про шпигунство, це робота для дорослих.

— Ми також чаклуни, татусю, дарма, що малі, придумаємо, як не потрапити в халепу, – запевнив Сонько.

— Ні, і ще раз ні, – строго сказала бабуся. — Такі справи для дорослих чаклунів. Навіть з нами усяке може трапитись. Мор дуже лихий чаклун. Колись про нього погана слава світом ходила. Ох, давно ж це було, вже й не пригадаю хто й як тоді вигнав його з наших країв. Довго про нього нічого люди не чули, вже й призабули. А тепер він знову з’явився, жахи та хвороби на людей насилає.

За якийсь час тітонька Дрімота вийшла зі своєї кімнати й стомлено сіла на канапу.

— Ну що, голубонько, чи ти вже знаєш, як нам позбутися лихого чаклуна? – спитала бабуся Позіхота.

— Знати знаю, от тільки нема в мене всіх потрібних складників, щоб зробити чар–пил, за допомогою якого ми проженемо злого Мора з міста.

— Що саме потрібно? – в свою чергу запитав дядечко Сон.

— Ось тут я усе написала, – промовила тітонька Дрімота, виймаючи з кишені складений аркуш паперу. — Гадаю, що діставши все це, я зможу приготувати чар–пил. А тоді вже розкажу спосіб, як ним викурити Мора назавжди.

— Чи можемо й ми допомогти? – спитали в один голос Сонько й Дрімко.

— Так, мої любі, для вас також знайдеться робота, – відповіла матуся Дрімота, – тільки гуртом ми можемо здолати зло. Отож слухайте, зачитую список усього, що потрібно: пелюсточки гарного настрою, краплинки радості, промінчики любові, крихточки віри, стебельця надії, зернинки добра, ниточки здоров’я, пір’їнки щастя, листочки впевненості, гілочки сміливості, камінчики правди, намистинки спокою, дрібочки поступливості, подихи мрії, піщинки легкості.

— Та де ж усе це брати? – спитав здивований Сонько.

— У снах, мої хороші, тільки у снах це все, ще залишилося, бо в нашому місті зараз панує лиш суцільне зло, щедро насіяне Мором.

— Як будемо діяти? Потрібний план, – озвалася бабуся Позіхота.

— Усі названі складники розділимо порівну між собою, – відповів дядечко Сон. — На кожного припадає по три назви. От гуртом усе й віднайдемо.

— Але як віднайти? І що з цим усім потім робити? – поцікавився Дрімко.

— Ось тут починається найцікавіше. Адже сни, це наша чарівна територія, Мор не має влади над нею. Тільки ми можемо занурюватись у сни людей, тварин, птахів, комах і навіть рослин. Тому кожен з нас шукатиме в снах дорослих та дітей потрібні нам складники. Коли ж знайдемо, то я перемелю їх у млинку часу, додам інший чарівний пилок, що маю в запасі, а вже тоді утвореним чар–пилом ми зможемо здолати Мора, та його злі чари.

Незабаром, чарівники снів розлетілися містом. Вони зазирали у сни містян і по крихтах збирали все потрібне для приготування чар–пилу. А злий Мор тим часом навіть не здогадувався, яка халепа на нього чекає, тішився зі своїх капостей та витівок.

— Ото я молодець, усіх пересварив, усіх образив, усім насолив. Довкола тільки похмурі обличчя, заплакані дітиська, всі злі та вередливі, хворобами й неприємностями, аж кишать на кожному кроці! Чи ж не краса??? Ось таке життя мені до вподоби. Тепер я тут паную! – голосно реготав злий, чорний чаклун, аж повітря здригалося від того страшного реготу.

Тим часом, чарівники снів помалу наповнювали мішечки цінними  складниками. Чи не найбільше старалися Сонько й Дрімко. Вони першими принесли зі снів дітей усе замовлене матусею Дрімотою. Дядечко Сон теж доволі скоро наповнив свій мішечок, за ним тітонька Дрімота зібрала свою торбинку. Найменше щастило бабусі Позіхоті, мабуть через те, що вона вже старенька й недобачає. Та невдовзі й вона все зібрала. Тітонька Дрімота ретельно склала знахідки до млинка часу й крутнула ручку шепочучи лише їй відомі чарівні слова. Несподівано млинок часу засяяв усіма барвами веселки й звідкілясь полинула неймовірно гарна мелодія, а з горлечка млинка посипався сріблястий чар–пил у дбайливо підкладену оксамитову торбинку. За кілька хвилин мелодія стихла, млинок перестав сяяти й молоти, а в торбинці міріадами блискіток переливався чар–пил.

— Все готово! – задоволено промовила тітонька Дрімота. — Тепер саме час розділити мливо всім порівну.

— Нумо, візьміть кожен по торбинці , – сказав дядечко Сон, й усі врочисто взяли торбинки до рук.

— А тепер слухайте уважно, – заговорила тітонька Дрімота. — Мусимо розділитися й полетіти в різні кінці міста. Я на схід, Сон на захід, Сонько на північ, Дрімко на південь, бабуся Позіхота стане в центрі. За моєю командою, всі підіймаємось у повітря й засвіченими чарівними паличками утворюємо над містом велетенський купол. Тоді одночасно висипаємо чарівний пил з торбинок тричі проказуючи слова:

Хай розтануть на завжди

Злого Мора всі сліди.

Хай піде від нас нещастя,

Зникнуть лиха та напасті.

Чари хай пропадуть злі,

Хай щасливі стануть всі!

Спокій хай до нас вертає,

А все місто розквітає.

     Як тільки чарівники проказали заповітні слова, як над містом піднявся такий сильний вітер, що аж дерева гнулися до землі. Утворився величезний вихор, що захопив будинок Мора й закрутив його в чудернацькому танці, та так швидко, що за якусь мить, той зник без сліду, ніби його ніколи й не було. Враз місяць і зорі вернулися на свої місця. Розступилися чорні хмари і яскраве сонечко вирвалося на свободу. Далі почало зазирати у кожне віконце численних будиночків міста й, лоскочучи, будити заспаних людей, даруючи гарний настрій. Весело заспівали пташки сповіщаючи мешканців, про кінець панування Мора. Люди відчиняли вікна, посміхалися одне одному й бажали доброго ранку. Вдихали аромат неймовірно красивих квітів і поспішали у своїх  справах. Галасували дітлахи, розбігаючись в дитсадки та школи.

Наші добрі чарівники лагідно посміхалися, мружачись від неймовірного задоволення. Нарешті все владнається, місто заживе своїм звичним розміреним життям. Буде мир, буде спокій, буде радість, буде добро. Люди будуть щасливими та здоровими!