Маленькі речі

Ще розповім тобі історію братика Професора. Пригадуєш, його купила для свого трирічного сина матуся — туристка?
Як же матусі подобалося наше місто! Старовинні вулички, маленькі тематичні музеї, таємничі легенди… А кафе! Які класні кафе вона встигла відвідати! Одна біда — її трирічний син зовсім не розділяв її ентузіазму, отож милування старожитностями час від часу переривалося кружлянням на каруселі, купівлею велетенської повітряної кульки і піццою… Відведені на подорож вихідні промайнули непомітно, і на завершення матуся зазирнула до крамниці по сувеніри. Обрала красиву свічку ручної роботи, вишукану статуетку ангела, і, мабуть, насолоджувалася покупками й дали, але малюк почав пхинькати і смикати її за руку.

— Синку, почекай іще кілька хвилин! Зараз тьотя запакує усе, і ми підемо на залізничний вокзал, гаразд? А поки… — матуся озиралася, шукаючи, чим би зайняти сина, і побачила зайченят, вишикуваних на столику. — Поглянь, які кролики! Давай мама тобі купить!

Хлопчик і справді почав уважно розглядати нас, а тоді впевнено схопив братика Професора.

— Оцей!

— А чому саме цей? — підвела догори брови матуся.

— Бо то хлопчик!

Матуся усміхнулася, розрахувалася з продавчинею, і уже втрьох вони помандрували на вокзал. Можливо. Братик Професор і оселився б серед іграшок цього хлопчини, якби… той просто не забув його наступного дня у вагоні потяга.

Братик Професор лежав між сидінням та стіною і думав: “Цікаво, вони за мною повернуть? Помітять, що я зник? Це ж так важливо, щоб інші помічали, коли ти зникаєш… А хлопчик? Хлопчик за мною сумуватиме? Може, він навіть буде плакати… Я не хочу, щоб він плакав, чесно!”

Але раптом хтось обережно взяв Професора до рук. То був провідник вагона, чолові років шестидесяти, сивий і в окулярах. Так трапилося, що саме цей рейс був для провідника останнім — він виходив на пенсію. А крихітний забутий зайчик видався йому… наче прощальним подарунком вагона, у якому він їздив кілька останніх років. Провідник усміхнувся і заховав зайчика до кишені.
Наступного дня він повернувся до свого дому. Власне, то був не зовсім дім, а дача — сад із невеликим будиночком, колись власноруч зведеним. Кілька років тому вони з дружиною перебралися сюди, а квартиру у місті за п’ятдесят кілометрів звідси залишили доньці та її сім’ї. Новоспеченим пенсіонерам, ще міцним і енергійним, страшенно подобалося отаке “дачне життя”. Будиночок вони облаштовували без поспіху, за власними смаками, плекали сад і невеликий город, а на весні планували завести десяток курей. До речі, братик Професор зайняв почесне місце — на полиці із книжками, коло фото онучки. Зі свого пункту спостереження він і став свідком однієї історії.

Господарські турботи трохи відволікали чоловіка, що пропрацював провідником усе своє життя і сумував за роботою, потягами, потоком людей… Ні, не сумував, радше тужив. Відчував, наче шмат душі назавжди залишився там, де шумлять потяги.
Чоловік щиро любив свою професію, ось таку непримітну, можливо, навіть непоказну. Любив знайомитися з різними людьми і наче проживав разом із ними маленьке життя — від станції до станції. О, гадаю, він теж міг би розповісти багато історії — дивовижних, повчальних, сумних і щасливих. Різних, як і його пасажири, як люди, які ніколи не залишали його байдужим.
Так минуло місяців зо два, поки одного ранку чоловік, пораючись на подвір’ї, не помітив, що з-за паркану на нього хтось дивиться. Точніше, не з-за паркану, а просто зазирає у шпарину між дошками, бо ж хтось зросту був невеликого. Чоловік відволікся і пішов таки поглянути, що то за шпигун, а побачив… крихітну замурзану дівчинку. Дитина підвела очі і тихенько запитала:

— Дядьку, у тебе хлібчик є?

Їх було троє — дві сестри і братик. Вісім, шість і п’ять років… Жили у селі поруч із дачним масивом, із матір’ю. Оселилися років три тому, і спочатку усе було наче непогано: сільрада дала самотній матері стареньку хату-пустку, матір пішла працювати на ферму. Але десь за рік жінка поступово перетворилася на чорну п’яницю, роботу покинула, і шукала тільки дешевого алкоголю у товаристві кількох таких же. А оскільки матуся пляшку любила значно більше, аніж власних нащадків, то й долею дітей особливо не переймалася. Часто зникала на кілька днів, залишаючи малих у холодній хаті зовсім без їжі. Сусіди, звичайно, хоч і сердилися на горе-матусю, але дітей старалися підгодувати, і одяг вряди-годи віддавали, з якого власні діти повиростали. Отак “усім миром “ збирали до школи найстаршу дитину.

Ще близько року матусь намагалися спам’ятати, і голова сільради, і настоятель місцевої церкви, і особливо активні селянки, але марно. Відтак вирішили викликати “начальство з району”, і до села навідувалися різноманітні служби, які мають захищати права дітей, завжди у супроводі міліції. Знаходили матір, пробували з нею розмовляти, погрожували, що негайно заберуть дітей до притулку. Жінка розмазувала по обличчю п’яні сльози, намагалася щось пояснювати, але язик погано слухався… Їй давали якісь безглузді “випробувальні терміни”, наказували навести лад у хаті, і готувати дітям їжу.

Діти, звичайно, усе це слухати, а старша, восьмирічна, робила висновки. Відтепер усі, хто досі її оточував, видавалися підлими ворогами, що ладні за найменшої нагоди віддати їх у далекі світи, до притулку. І з братом та сестрою її тоді розлучать, та й маму було шкода, яка не є, а іншої нема…

Отож дитина, керуючись інстинктом самозбереження, намагалася сусідам на очі не потрапляти. У цьому була певна рація — якщо селяни не знатимуть, що вони й далі голодні, а матір знову кудись завіялася, то й приводу для виклику чергової комісії не матимуть. Але їсти однаково хотілося, і діти пішли у мандри — шукати долі “на дачах”.

Дружина колишнього провідника якраз поїхала до міста — забрати на пошті пенсію і навідати онуку. Чоловік спочатку навіть розгубився, а тоді кинувся годувати малечу. Нагрів борщу, налив у чайник води, знайшов у буфеті пряники… Коли діти нарешті закінчили їсти, позбирав брудний посуд, а коли повернувся, виявилося, що найменша, розморена ситною їжею, заснула просто за столом. Так вони і сиділи — чоловік упівголоса розпитував старшу про їхнє життя, а менші спали. Десь за годину повернулася дружина, і старша дівчинка, злякавшись, заходилася будити малих, і, схопивши їх, швидко зникла.

— Чому, чому ти завжди знаходиш клопоти і на мою, і на свою сиву голову? — дружина сиділа навпроти нього і бідкалася. — Ти безперервно когось рятуєш, допомагає, виручаєш… Скільки я тебе знаю, ти завжди, як не зичив комусь гроші, то підміняв на роботі… Тобі усіх шкода, ти про всіх піклуєшся… Я гадала, що матиму спокій від усього цього хоча б коли ти вийдеш на пенсію. Але ж ні — якщо ти не шукаєш пригоди, вона сама тебе знайде!

— Ну чого ти галасуєш? Як. На твою думку, я мав вчинити? Прогнати голодних дітей?

— Ні, звичайно… — притихла дружина. — Гаразд. Сьогодні ти їх погодував, але ж ти не зможеш робити цього довіку. Та й життя їхнього тарілка борщу не змінить…

— Чому? Змінить. Сьогодні вони засинатимуть ситими. Знаєш, маленька добра справа міняє світ значно більше, ніж бездіяльне бажання зробити щось грандіозне, — усміхнувся чоловік. — Окрім того, ти ж розумієш, що я не зможу отак цього залишити.

— Я ніколи не розуміла, навіщо ТОБІ це потрібно? Чому ти це робиш? Я зустрічала людей, які роблять добрі справи задля того, щоб догодити Богу і вважатися добрим християнином, або ж таких, які роблять добро людям з розрахунку, що люди колись будуть добрими до них… А ще бачила тих, які добрими справами намагаються заховати лихі. А ти? Зрештою, у світі безліч голодних покинутих дітей, і всіх не нагодуєш!

— Всіх — ні. Але ці троє голодних прийшли у мій дім. А у мене була їжа. От і все.

Наступного дня чоловік пішов до сільради і про щось довго розмовляв із головою. А через день поїхав до райцентру.

— Матір позбавлятимуть батьківських прав, а дітей чекає спочатку реабілітаційний центр, а тоді… Їх розлучать. Малих до дитбудинку, старшу — до інтернату. Нам опікунство не дадуть, бо ми застарі… Ось так.

— Опіку? Ти хотів взяти їх під опіку? Трьох чужих дітей?!

— Чому ні? Ми ще дужі, впоралися б.

— Ти навіть мене не спитав…

— Так, пробач… Але ж я тебе уже сорок років знаю. Ти завжди отак: бурчиш, сваришся. А тоді починаєш мені допомагати. Ти ж добра, а сердитою прикидаєшся, – чоловік обійняв дружину за плечі і звично поцілував у чоло.

— Не дуже гарно нагадувати про мій вік… — тільки й спромоглася мовити дружина. — Але і я тебе знаю сорок років, а тому можу передбачити, що отак просто ти не здасишся…

— Невже малюки справді опинилися у дитбудинку? — запитала я, бо Маруся раптом замовкла.

— Ні, — відповіла сонна Маруся. — Чоловік допомагав їм, аж поки матір не позбавили батьківських прав, і знайшов їм батьків. Гарних людей, які не мали власних дітей і взяли усіх трьох. А коли нові батьки хрестили дітей, став їм хрещеним батьком. Усім трьом.

Маруся спала, чи вдавала, що спить, бо ж тільки надійшов вечір. Але ж іграшкові зайчики так швидко втомлюються… А я думала. Про те, як непомітно на наше велике життя впливають маленькі речі. Ми не помічаємо, як вони стають мовчазними свідками маленьких подій, які і складають наше життя.

— Марусю! Марусю!

— Що?

— А звідки ти усе це знаєш? — з певною недовірою у голові запитала я.

— Хм… — зверхньо поглянула на мене Маруся. — Пам’ятаєш, що казав братик Миколка? Перелік того, що я не може робити, нескінченний. Я волію зосередитися на тому, що я можу. От я можу розповідати абсолютно правдиві історії. А тепер дай поспати, га?

Сторінки: 1 2 3 4 5

Маленькі речі

Чарівні прутики

Маленькі речі

Кошенятко

Новіший допис

Відповісти

avatar
wpDiscuz
<-- -->