Маленькі речі

Чай давно захолонув, а печиво так і залишилося єдиний раз надкушеним. Я заслухалася, бо Маруся таки справді майстерна оповідачка.

— А що ж було далі? Найбільше мене тривожить доля Миколки та Дзвінки. Невже вони даремно ризикнули? А якщо вони справді потрапили до жахливого “пункту прийому”?

— Ну, насправді я знаю, що далі трапилося з деякими моїми родичами… — тут я вперше побачила хитрий вираз на мордочці Марусі. — Але я так втомилася… Розповім завтра, гаразд?

— Гаразд, звичайно, – зітхнула я.

Але Маруся мене уже не чула, бо поринула у міцний зайчиковий сон.

Дивно, але я з дитячою нетерплячістю чекала продовження розповіді. Владнала якомога швидше свої справи, повернулася додому, попоралася трохи по господарству, і нарешті зручно вмостилася із традиційним уже горнятком чаю. Нині обійшлася уже без печива…

— Спочатку я розповім історію Миколки та Дзвінки. Як і передбачив братик Миколка, коробки із втікачами винесли до “чорного входу”, і за годину очікування розпочалася їхня пригода.

До дверей і справді прийшла бабуся, про яку згадували продавчині. О, це була дуже особлива бабуся! Вона мешкала у сусідньому будинку сама-самісінька. Сусіди подейкували, що є у неї і діти, і внуки. Але бабуся на будь-які запитання про родину відмовчувалася, то й ніхто особливо не наполягав. Був, кажуть, у неї кіт, але й того не стало. А нового бабуся заводити боялася: а ну як помре, а кота на вулицю викинуть…

Із усім старенька давала собі раду сама, але отримувала крихітну пенсію. Працювати сили уже не мала, отож змушена була шукати собі найпоширенішого серед найбідніших підробітку — збирала картонні коробки та порожні пляшки. Із пляшками було складно — доводилося довго блукати вулицями і визирати покинуті пляшки коло лавочок, у кущах та коло смітників. Із картонними коробками було простіше. У довколишніх магазинах бабусю добре знали, бо ж вдачу старенька попри життєві негаразди мала добру. Отож і залишали для бабусі упаковки, обгортки і картонні коробки, а вона їх охайно складали, перев’язувала мотузочками і відвозила на двоколісному возику до пункту прийому макулатури.

Можливо, старій і вистачило б тієї крихітної пенсії, бо їла вона мало, одягу не купувала, навіть телевізора не дивилася… Але була у бабусі мета. Понад усе вона боялася, що її не буде за що “поховати по людськи”, так вона казала. От і складала копійку до копійки — на власне погребіння… Заздалегідь домовилася із двома сусідками-коліжанками, щоб вони потурбувалися про все: показала, де у шафі лежить її “святковий” костюм, який справив уже, мабуть, років із тридцять, нова хустина і інші речі. А головне — де заховані оті самі наскладані гроші. Отак просто обидвох закликала і показала коробочку з-під чаю, повну купюр…

“Ось так піду зі світу, поховають, і ніхто не згадає, що я була, топтала землю, дітей ростила, працювала… Так, наче й не було мене ніколи… У квартири моєї швидко нові господарі знайдуться… вони і речі мої на смітник швидко винесуть, щоб і духу мого тут не лишилося, так… А я пів життя тут прожила. Я й досі пам’ятаю, як довго чекала черги на ці меблі… І як отой килим ми з чоловіком удвох через усе місто несли… Ех…”

Так от, бабуся знайшла залишені продавчинями коробки і заходилася їх акуратно складати. Дзвінка і Миколка просто випали на асфальт. Їм не звикати падати, еге ж? Бабуся помітила, що з коробки щось випало, і повільно підняла зайченят.

“Мабуть, вони випадково сюди потрапили… Треба повернути, бо дівчата їх шукатимуть,” — подумала бабуся і тихенько постукала у двері “чорного входу”. Але у крамниці тихо грала музика, продавчині були зайняті відвідувачами, і стуку ніхто не почув.
“Зайду пізніше, як повертатимуся додому!” – вирішила бабуся, а тоді вийняла з кишені чистого носовичка, обережно загорнула у нього зайчиків і заховала у кишені свого старого-престарого пальто…
Бабуся продовжила свій щоденний маршрут, шукала пляшки, збирала залишені для неї у гастрономі картонки, і просто забула про свою знахідку. Лише повертаючись додому і нишпорячи у пошуках ключів від квартири, вона вийняла з кишені двох горе-мандрівників.

“Ой, як негарно! Забула… Ні, знову сходами донизу я вже не подужаю… Соромно, дівчатка мені завжди коробки залишають, а я… Гаразд, доведеться завтра…” – картала сама себе старенька.

Бабуся повільно зняла пальто, тоді неквапом роззулася і пішла до кімнати. Важко опустилася у крісло, що стояло поруч із старомодним овальним обіднім столом, і виклала на стільницю завернутих у хустинку зайчиків і свій сьогоднішній заробіток. Спочатку бабуся ретельно розправила кожну купюру, тоді поскладала їх від найбільшої до найменшої за номіналом, і нарешті порахувала. Тоді бабусі довелося підвестися і вийняти із шафи дорогоцінну коробочку. Старенька щось бурмотіла собі під ніс, виймала з коробки дрібні купюри, докладала більші… Нарешті коробка повернулася у шафу.

Бабуся повернулася на своє крісло, знайшла на столі свої окуляри, начепила їх чомусь на самісінький кінчик носа, а тоді розгорнула хустинку і на почала розглядати зайчиків. Її обличчя дивовижним чином світлішало, розгладжувалося, а тоді … бабуся наче силкувалася щось пригадати. Щось дуже давнє, але важливе. Так…

То дуло багато-багато років тому, коли бабуся була ще маленькою дівчинкою. Їй було тоді років шість чи сім… Пригадала батьківську хату, завжди втомлену маму, яка завжди була зайнята якоюсь роботою. Тільки короткими зимовими днями, коли мама сідала латати одяг чи перешивати щось із дорослого на дітей, можна було тихенько хоч на кілька хвилин пригорнутися до її колін. А якось напередодні Різдва мама сіла коло вікна і розклала на лаві свою стару сорочку.

Сором у такій уже ходити, тіло світиться… А викидати шкода. От і буде тобі забавка, — мама втомлено усміхнулася. — Як же воно… і не пригадаю отак відразу…

Мама почала складати сорочку, згортати до купи, розправляти складки, а тоді перев’язала усе кількома мотузочками.

— Зараз… Десь у мене були чорні нитки… — мама так і не показала мені, що у неї вийшло. Дістала з полиці жерстяну пом’яту коробочку, вийняла з неї найтоншу голку і чорні нитки і заходилася щось вишивати. — Ось! Подобається?

А вона взяла до рук ту диво-ляльку і не могла намилуватися: лялька дивилася чорними оченятами і сором’язливо усміхалася. Рукави перетворилися на тугенькі ручки, а вишивка, що оздоблювала пазуху, тепер була головною окрасою ляльки. Пам’ятає, їй тоді наче мову відняло, а щоб висловити вдячність, спромоглася хіба… поцілувати мамі руку. У відповідь мама погладила по голові.

— Зачекай но, були у мене ще для тебе… — і мама вийняла шмат старої побитої міллю хустини і кілька барвистих клаптів. За кілька хвилин лялька мала і спідничку, і хусточку.

Як вона потім ховала тут ляльку від менших сестричок! Як рятувала від сусідських хлопчаків! А куди вона потім зникла? Хіба тепер пригадаєш? А на грудях лялька була перемотана навхрест, як оці зайчики…

Наступного ранку, ще до початку свого щоденного обходу, бабуся відчинила парадні двері крамниці.

— Доброго ранку, дівчаточка… Я тільки запитатися хотіла… Ви оцих викинули чи мо`, загубили?

— Наші зайчики! А де Ви їх знайшли?

— Так у коробці, діточки… У коробці, яку ви мені залишили… Такі дивовижні зайчики, вони мені моє дитинство нагадали…
І бабуся, балакуча, як більшість самотніх стареньких, розповіла продавчиням про свої вчорашні спогади. Власниця крамниці, яка саме зранку прийшла, щоб розташувати колекцію щойно прибулих картин, усю цю розповідь почула…

— Стривайте… Вона ж саме таке шукала… Це те, що їй потрібно… — дещо незв’язно бурмотіла вона чи то бабусі, чи то сама собі, одночасно набираючи номер на мобільному.

Вона телефонувала тій самій майстрині, яка створила зайчиків. Справа в тому, що майстриня писала книгу про народну ляльку. Вона шукала ось таких бабусь, які ще пам’ятали ляльок свого дитинства, записувала їхні історії, робила фото, і, звичайно, просила відтворити ляльок. Майстриня зустрілася з бабусею у той самий день, а тоді… почала навідувати. Не дуже часто, раз на тиждень-другий… Приносила щось солоденьке до чаю і розмовляла з бабусею, розглядала старі фотографії, робила записи… Бабуся страшенно зніяковіла, коли дізналася, що потрапить у книжку, але їй було приємно.

А книжка справді вийшла, і про бабусю там був цілий розділ, з кольоровими і чорно-білими фото і розповідями бабусі про її дитинство… Шкода, але старенька себе у книгу не побачила — померла за місяць до її виходу… Але ж обидві її мрії здійснилися, чи не так? Добрі коліжанки поховали її саме так, як вона і хотіла, а багато людей, які читатимуть цю книгу, пам’ятатимуть, що жила собі бабуся…

Я й не помітила, як на очі навернулися … сльози?

— Гаразд… А Миколка і Дзвінка? Вони просто повернулися назад до крамниці? Це отак безславно закінчилася їхня подорож?

— Ні, — відповіла Маруся. — Їх придбала жінка, яка була родом із нашого міста, але працювала за кордоном. Миколка і Дзвінка полетіли літаком до Відня, уявляєш? Але це вже зовсім інша історія… Давай спати, га? Втомилася…

А інші твої братики і сестрички? Чию історію ти ще знаєш? — ми з Марусею змогли знову порозмовляти лише через два дні — мене відволікли службові справи і домашні турботи, а для Марусиних історій потрібно багато часу і атмосфера неквапливості.