Зорянчики

А чи знаєш ти, любий мій друже, де народжуються сни? А хто такі Зорянчики? Ні? То я тобі розповім.

Високо в небі, серед м’яких подушок та перинок, живе собі поважний пан Місяць. В нього добрі очі та привітна посмішка, а ще довга біла борода, яка розвивається усім небом, утворюючи Чумацький Шлях. Ніхто не знає скільки насправді Місяцеві років. Може сто, а можливо тисяча?

І, що тільки не бачив, що тільки не чув він за весь цей час! Та найбільше полюбляв слухати казки: північні вітри розповідали про  ліси й засніжені гори; маленькі південні вітрики – про квітучі полонини й поля; дощі приносили казки про ріки, моря й океани, а Біла Ведмедиця любила розповідати легенди й співати колискові.

О, скільки ж казочок вже знав пан Місяць! Не злічити.

А ще полюбляв він дивитися згори на Землю та її жителів: тварин, птахів, людей… Слухати дзвінкий спів малят, лагідні колискові матусь перед сном і тихе «Добраніч» від татусів.

Пан Місяць любив людей, а люди любили Місяць і зорі. Складали про них вірші й пісні, малювали картини.

– Що подарувати тобі, людино?

Так з’явилися Зорянчики – зоряні зайчики. В них маленькі хвостики, майже, яку справжніх зайчиків, та довгі вушка. А в лапці у кожного торбинка – сплюшка. Зорянчики, хоча зовсім маленькі, та дуже працьовиті. Вони друзі кожної дитини. Бо саме зоряні зайчики у своїх торбинках приносять малятам казкові сни. Сни чудес та захопливих пригод.

Кожну ніч вони розсипають на подушки пилок сну і співають колискову :

«Засинай, малятко, спи,
Вже спішать до тебе сни,
Кольорові й затишні.
Баю-бай, баю-бай,
Засинай»

Ви вже здогадалися, що сни – це казки пана Місяця, які він подарував людям.

І допоки хоч одна людина піднімаючи вночі догори очі буде милуватися зорями – Зорянчики розноситимуть сни.

Вірте в дива – вони поруч.

Добраніч.