Чому не варто боятися дощу

З кожним новим днем сонечко починало пригрівати тепліше. Ніжні промені вже розтопили лід, заграли перші струмочки. Природа оживала від зимового сну. Ось почали прокидатися й перші комахи. Холодну пору провели вони під корою дерев, у  ґрунті, шпаринках та інших безпечних місцях.

Цікаво, що кожен вид комах зимує по-різному. Семикрапкові сонечка, наприклад, восени збираються в групи й разом  шукають місця для спільного зимування. А ось мурахи взагалі не впадають у сплячку і добре почуваються у своїх мурашниках, де є всі умови для їхнього існування.

На осяяній світлом галявині, відчувши подих весни, вийшли з місця своєї зимівлі метелики. Повільно розправляючи свої цегляно-червоні крила, закружляли в радісному танці.

– Весна! Нарешті весна!

– Тепер ніщо не завадить нам насолоджуватися теплими днями та лагідними вечорами.

– Ми будемо літати високо, як тільки забажаємо! – радів Маленький Метелик.

Щоранку, роблячи з друзями ранкову зарядку, відчував себе все спритнішим. Ось уже він міг долетіти до найвищої гілки старого могутнього дуба.

– Життя чудове! – співав Маленький Метелик.

– Одного разу, здійнявшись високо-високо, він помітив темну хмару, яка наближалася.

– Що це? – вигукнув налякано й полетів додому. З дорослих нікого не було, мабуть, полетіли у справах. А хмара наближалася. Ставала все більшою й темнішою. Здійнявся буйний вітер. Маленькому Метелику стало страшно. Раптом його підхопив вітер і поніс у хатинку сусідки, тітоньки Вивірки. Вона булав дома, доглядала за малятами.

– Тітонько Вивірко! Що відбувається? Там стало темно, сонечка зовсім не видно. Як мені тепер літати?

– Не бійся, Маленький Метелику, – посміхаючись промовила сусідка, – просто збирається дощ.

Метелик визирнув із білчиного дупла і побачив, що на землю падають великі дощові краплини. Стало прохолодно, але вітер стих.

– Що тепер буде? – розгублено запитав Маленький Метелик.

– Дощ, напоївши ліси і поля мине, і знову вийде яскраве сонце. Природа остаточно прокинеться від зимового сну. Ліс засяє новими барвами. Ось побачиш. Головне  – перечекати.

Маленький Метелик уважно слухав, а тим часом дощ скінчився. Виглянуло сонце. Тітонька Вивірка лагідно посміхнулася.

– Лети, он тебе вже шукають.

Маленький Метелик обережно випурхнув з білчиної хатини. Яким же було його здивування, коли він побачив ліс після дощу.

– Це чарівно! Я ще ніколи не зустрічав такої краси! Які дивовижні різнобарвні квіти! Які ніжні зелені листочки! Навіть птахи співають голосніше й мелодійніше.

Разом з рідними Маленький Метелик піднявся до вершини могутнього столітнього дуба, вони закружляли в танці. І ось диво! Старий дуб зазеленів молодими листочками.

– Дощ – це чудово!  Його не треба боятися! Слід просто перечекати, – вигукнув Маленький Метелик.