Дивна дівчинка

У садочок прийшла дивна дівчинка. Тобто, спочатку ніхто не знав, що вона дивна. Спочатку вона зовсім звичайною здалася. Дівчинка та й дівчинка. Колготи, платтячко, два хвостики й ніс угору. Біляві хвостики та кирпатий ніс. 

Вихователька Світлана Іллівна сказала: 

– Це наша новенька, звуть її Таїсія. Тася або Тая. Ми з нею подружимося, і вона з нами теж. Правда, Тася? Новенька струснула хвостиками. Кивнула головою і задерла носика ще вище. 

За сніданком вона поводилася, як звичайна дівчинка: з’їла і кашу, і котлету, і компот випила. Подякувати не забула. На математиці разом з усіма допомагала білочкам збирати горішки у два кошики, а потім складала приклади про цих самих білочок і горішки. На ліпленні гарно зліпила коника. Дива почалися, коли діти зібралися на прогулянку і вийшли з будівлі садочка. 

– Стаємо у пари, хлопчик з дівчинкою! – сказала вихователь. 

– Але це неправильно, – тихо промовила новенька Тая. 

– Чому? – Світлана Іллівна не сердилася, їй було цікаво.

– Тому, що я хочу стояти з Лізою, ми у парку зустрілися і подружилися. Поки йдемо на ділянку, я розповім Лізі про свою ляльку Мілу. Я її вдома залишила. А з хлопчиками я ще не встигла подружитися, та й нецікаво їм слухати про ляльку… 

– Гаразд, – посміхнулася вихователька, – у пари вставайте, хто з ким хоче і подружився, але обіцяйте: завтра ви мені обов’язково розповісте про свої улюблені іграшки. Можете і до садочка їх принести, щоб ми всі побачили. І ти, Тая, свою ляльку принось. Домовились? 

Ось тоді Василь тихо озвався до Юрка: 

– Якась вона дивна… На людину-павука схожа… – Думаєш, її павук вкусив, як в кіно?

– у Юрка зробилися дуже великі очі. 

– Ні… по-іншому схожа… 

– Василь обожнював людину-павука та весь час про нього говорив, тож Юрко йому повірив. 

На ділянці виявилося повно дощових черв’яків, які вилізли з землі перед дощем. Так вихователька сказала. І запропонувала пограти у гру «Сонечко і дощик». Там потрібно було бігати багато. 

І раптом Юрко сказав:

 – Але це неправильно! Ми ж потопчемо черв’яків. Зберімо їх та перенесемо на траву. 

Всі діти і Світлана Іллівна заходилися рятувати черв’яків. Потім витерли руки вологими серветками і змогли пограти у гру. 

– Ти теж на людину-павука став схожий, – сказав Василь Юркові, і Юрко розсміявся. Йому стало весело-весело. Після рухливої гри діти розійшлися по майданчику і зайнялися різними справами: хто з піску фортецю будував, хто м’ячем грався, хто пішов перевірити, як там черв’яки себе почувають. 

Віка на гойдалку сіла. До неї Артем підбіг: 

– Я після тебе!

– А потім я! – сказав Василь.

 – І я… – тихенько озвалася новенька Тася. 

– Ні, після Віки я буду, – заявив сердито Ігор. 

Діти відійшли в сторону, бо Ігор міг і штовхнути, і піском обсипати. З ним ніхто не хотів дружити й ходити в парі. 

– Але це неправильно, – сказала Світлана Іллівна. – Кататися треба по черзі. Віка, Артем, Василь, Тася, потім вже ти, Ігорю. 

– Я тоді не встигну. – Ігор ще більше насупився і вперто схилив голову. 

– Всі встигнуть. У мене на телефоні годинник є. Катаємося по п’ять хвилин. Згодні? 

– Так… 

– Ігор опустив ще нижче голову і почервонів. 

– Тепер і наша Світлана Іллівна на людину-павука схожа, – перезирнулися Василь та Юрко. 

– Ця новенька чарівниця якась чи хто? Тільки у казках таке буває. 

Після прогулянки діти знову шикувалися у пари. 

– Світлано Іванівно, а можна ми втрьох станемо? – гукнула новенька. – Я, Ліза та Ігор? 

– Але це неправильно… — сказав хтось із дітей. 

– Ні, це правильно. – посміхнулась вихователька. – Це дуже правильно. Що скажеш, Ігорю? А Ігор нічого не сказав. Він почервонів, нахилив голову і теж посміхнувся.