Захисник

Поділитися

Жив-був хлопчик. Мама називала його Котигорошком, а йому не подобалося. І бабуся називала його Котигорошком, і навіть мамина сестра тітка Ярина. Тільки тато називав “тезком”, а хлопчик не знав, хто це такий. А йому все цікаво було знати.

— Чому я Котигорошко? — запитав хлопчик у мами, а вона каже:

— Почекай, я вареники варю. Ось доварю — і розповім.

То він не став чекати, взяв свою булаву та й пішов світом відповідь шукати.

Ішов, ішов, зустрів дракона. Той лежав у затінку під кущем будяка і дрімав. Голова в нього, як не дивно, була одна, і взагалі він був більше схожий на корінь старої яблуні, що росла зразу за хатою, але хлопчик знав, що то дракон.

— Агов! — крикнув хлопчик і змахнув булавою. — Нумо битися!

Дракон відкрив очі, здивовано покліпав ними та спитав:

— Для чого?

— Бо всі мене називають Котигорошком, а мені не подобається!

— А мене всі називають змієм, і мені теж не подобається, — сказав дракон і позіхнув. — Але я не хочу битися.

Отакої. Котигорошко дуже здивувався і зацікавився. Він присів біля дракона і пошепки попитав:

— А чому тебе так називають?

— Нууу… — змій–дракон замислився, погойдуючи хвостом, який був дуже схожий на китичку будякових квіток. — Можливо тому, що я схожий на змія. А насправді мене звуть Степан. Це означає “вінок”, а я люблю квіти. Мені подобається. А то, часом, не тебе гукають?

З боку хати чулися тривожні голоси.

— Олесююю! — кричала мама.

— Лееесиииик! — гукала тітка Ярина.

— Не знаю. — сказав хлопчик. — Я ж не Лесик і не Олесь, я Котигорошок. Але треба йти. Мама обіцяла вареників з полуницею наварити. Як я не прийду — віддадуть тому Лесику, чого доброго. До побачення.

Змій Степан махнув хвостом і вклався знов дрімати. А хлопчик побіг до хати. Він недалеко від неї відійшов — яблуня і кущ будяка росли якраз там, де закінчувався паркан.

— Я тут! — гукнув хлопчик. Він біг по траві й високо тримав свою булаву, трохи схожу на стебло соняха. Мама підхопила його і пригорнула до себе, а тітка Ярина стояла поряд і гладила його по спині. Очі що в мами, що в тітки були злякані.

— Знайшли? — з хати вийшов тато з рушником у руках. Він тільки повернувся з роботи й вимив руки, щоб вечеряти. — Де ти був, тезко?

— Я дракона бачив. — повідомив хлопчик. — Не бійся, мама. він не злий, його звуть Степан, а це значить “вінок”. Хіба бувають злі вінки? А чому в мене імені немає? Чому я то тезко, то Котигорошко?

— Ой, лелечки, як же немає, — мама вже не сумувала, а сміялася. Напевно, її розрадило повідомлення, що змій не страшний. — “Тезко” означає, що у вас з татом однакові імена. Ось тата як звуть?

— Олексієм.

— Так і ти в нас — Олексій. Лесь, Олесь. Лесик.

— А що це означає?

— Це означає “захисник”. — серйозно сказав тато. — Ми з тобою захисники нашої родини, нашої хати, нашої землі.

— Так, так! — зрадів Олесь. Він згадав, що його так само і в садочку, і друзі кликали. — Я Олесь! захисник! У мене і булава є. Ой…

Він подивився мамі під ноги, а там лежала стеблина соняха, лише трішки схожа на булаву.

— Мамо, а чому я Котигорошко?

— Бо коли малий був, то кругленький і гладенький вдався. Бігав, як горошина котиться. — пояснила бабуся, яка теж вийшла на ґанок. — Ідіть їсти, вареники холонуть.

Тато взяв Олеся на руки та поніс до хати.

— То тепер я не маленький? — спитав хлопчик.