Чарівниця Амелія та загублений літачок

Історія ця трапилася в одному казковому лісі. В якому існує потаємна стежинка, про яку майже ніхто не знає. Адже вона полюбляє грати в хованки. Оце дивина! Ось її видно, хоп — вже й нема. Та найцікавіше, що вся вона золотиста від осіннього листя. Чудеса та й годі, адже на вулиці не золотокоса чарівниця осінь, а зеленоока дівчина-весна.

Ця потаємна стежечка вела до фіолетового цегляного будинку зі срібним дахом та маленькими круглими віконцями. Всюди росли різноманітні диво-квіти, навіть пелюстки були пронумеровані.

Жила в цьому будинку добра чарівниця, на ім’я Амелія. В неї було довге руде волосся, заплетене блакитною стрічкою в косичку, її очі оксамитового кольору. А одягнена чарівниця в ніжно-рожеву сукню. На поясі якої було чотири символи: перший — сніжинка, другий — первоцвіт, третій символ — сонечко, а четвертий — осінній листочок, що найбільше подобається Амелії.

Ходили чутки про цю чарівницю:
«Хто чисте серце має,
 Той Амелію вмить знайде,
 І виконає вона заповітне бажання».

Амелія піклувалася про лісових тваринок та птахів. Коли вона ступала босими ніжками по землі, то на місці її слідів вмить розпускалися квіти. Та найбільше вона любила осінь, ось тому й доріжка до її будинку вся в золотих листочках.

Чарівниця саме приготувала інгредієнти для зілля «Імунітет», поклала все в казанок.
— Тірі — тарі — ларі — лу,
Цілюще зілля я зварю.

Аж раптом пролунав дзвін маленьких мелодійних дзвіночків.

— Цікаво, хто завітав сьогодні в гості? — подумала Амелія.

— Доброго дня, Амеліє!, — хором привіталися ведмедики-братики.

— Доброго дня, Михасику.

— Доброго дня, Івасику.

Та ведмедики вже не слухали чарівницю, а намагалися забрати один в одного іграшковий літачок, точна копія найбільшого у світі літака «Мрія»

— Віддай, це моє!

— Ні, це мій літачок, я перший його знайшов!

— Тірі — тарі — ларі — лу,
Літачок в повітря я підійму.

І літачок застиг в повітрі, вислизнувши з лапок ведмежат.

— Івасику, Михасику, то чий це літачок насправді? — запитала Амелія.

— Не знаю — відказує Михасик.

— Я знайшов його біля галявини з першоцвітами, — доповів Івасик.

— Зараз ми поглянемо в кришталеву кулю і дізнаємось хто власник літачка, — промовила чарівниця, піднявши кулю з полички. 

Амелія, разом з ведмедиками-братиками зазирнули в блакитно-білу круглу кулю. Аж раптом, з’явилося зображення. Це був десятирічний хлопчик, що гірко плакав, сидячи біля вікна.

— Ой, та це ж Святослав! — здивувавшись промовив Михасик.

— Так, це той хлопчик, що забрав додому поранену пташку, — додав Івасик.

— А куди це він прямує? Невже до лісу по свій літачок?

Справді, Святослав прямував з бабусею до лісу, щоб відпустити на волю пташку, крило якої вже загоїлось.

Та ось з’явилась потаємна стежинка, золотиста від осіннього листя.
— Бабусю, невже це справді чари?

— Життя — це суцільна пригода, — ствердила бабуся.

Йшли вони стежиною і дійшли просто до цегляного фіолетового будинку зі срібним дахом та маленькими круглими віконцями.

Бабуся поглянула довкола:

— Як же багато диво-квітів, Святославе, може назбираємо букетів?

— Вибач, бабусю, але ж квіти живі, зірвемо їх — і вони зав’януть, нехай ростуть та прикрашають галявину.

— Твоя правда, — погодилась бабуся, посміхаючись.

Ось знову пролунали голосні мелодійні дзвоники. Бабусю й онука зустріла чарівниця.

— Доброго дня, — промовила Амелія.

— Доброго дня, Вам, — привіталися Святослав та бабуся.

— Не випадково ви сюди завітали, — сказала чарівниця гостям.

Швиденько прибігли ведмедики-братики та вручили Святославу його літачок. Хлопчик зі сльозами на очах подякував за знахідку.

— Красно дякую, цей літачок подарував мені тато, я думав, що вже не знайду його, коли тато повернеться, то дуже зрадіє.

Бабуся також подякувала чарівниці.

— Святославе, мене звати Амелія, я добра чарівниця, дуже вдячна тобі за допомогу пораненій пташці. І тому, за твоє добро, я виконаю найзаповітніше бажання.

— Тірі — тарі — ларі — лу,
Бажання заповітне виконую.

Бац! І Святослав з бабусею опинилися вдома.

— Бабусю, чуєш хтось ходить у нас в будинку.

— Чую, хто ж це може бути?

— Привіт, синку!

— Ура! Тато повернувся.

— Святославе, бачу ти зберіг літачок.

— Тату, ти не повіриш, тут така історія трапилась…

Ось і казочці кінець, а хто слухав — молодець.