Маленькі речі

Розкажу тоді історію братика Рудого. Пригадуєш, його дали замість решти жінці, яка купувала велику картину?
Мабуть, то була жінка із найзаклопотанішим обличчям у місті… Жартую. Ну насправді, не можна ж бути такою у тридцять пять років! Вона завжди поспішала, завжди ледь встигала, завжди силкувалася нічого не забути, не випустити з поля зору…
Уже років із п’ять була розлученою, мешкала разом із мамою та восьмирічним сином. Понад усе вона тішилася, що може поєднувати свою роботу і приділяти увагу сину. Насправді вона любила свою роботу — хоч у неї не було, як тепер кажуть, “кар’єрного зростання”, але почувалася людиною на своєму місці. Працювала асистентом керівника великого підприємства: постійно щось організовувала, розплановувала, домовлялася… А того дня, коли вона прийшла до крамниці і забрала з собою Рудого, вона теж поспішала — везла подарунок для “партнерів фірми”. Велика картина ледь помістилася на задньому сидіння таксі, а вона втомлено сіла коло водія, назвала адресу. Тільки б встигнути…

Вона страшенно цінувала свою роботу — заробляла пристойно, кілька разів їздила у закордонні відрядження, з керівником мала добрі стосунки. Тепер у неї бала можливість купувати собі гарний одяг і косметику, оплатити мамі ліки, не шкодувати грошей на заняття карате, книги і розваги для сина. А постійні турботи і звичка увесь час щось організовувати давали їй таку необхідну ілюзію потрібності. Дуже рідко, от як тоді у таксі, коли вона везла картину, опинялася сам на сам із собою. Заклопотаність і зосередженість тікали з обличчя, проступали втома і ще щось… гіркота, мабуть.

Звичайно, вона розуміла, що у її житті не вистачає чого дуже важливого… Але сподіватися на диво і чекати його вона страшенно стомилася. Це було нестерпно — щодня розчаровуватися.І щоб убезпечити себе, вона і вигадувала собі купу справ і завдань. Ось тільки час у дорозі. На роботу і додому вона їздила трамваєм, і ці сорок хвилин були найпідступнішими. Вона просто сиділа, споглядала звичні краєвиди за вікном, і намагалася відганяти набридливі думки про те, що їй лише тридцять п’ять, і вона ще може бути щасливою… Але як спланувати і організувати те щастя, вона не знала, а сидіти і чекати було нестерпно… От і робила вигляд, наче її все влаштовує, переконувала себе, що можна почуватися цілком не зле і без цього штампу про “жіноче щастя”, ніби цей бік життя її зовсім не стосується, не хвилює…

А його вона просто не помічала. Отак пів року щоранку на одній і тій же зупинці вони сідали у трамвайний вагон: вона дивилася кудись углиб себе, прораховувала, як раціональніше спланувати, ефективніше організувати, а він дивився на неї. Щоразу чекав саме тієї миті, коли з її обличчя зникне заклопотаність і воно врешті стане беззахисним, трохи втомленим і сумним…

Страшенно хотілося підійти до неї і сказати щось невимушене, можливо, розсмішити… Так, нехай усміхнеться, щось скаже у відповідь, а тоді вони їхатимуть разом, теревенитимуть про щось, не важливо про що… А тоді він так само невимушено запросить її на … на обід? Чи на каву? Але він так і не наважувався. Усе чекав якогось приводу, нагоди, а її не було і не було.

А якщо вона сприйме його “не так”? Раптом подумає, що він … маніяк? Збоченець? Злякається, почне тривожно озиратися, усіляко уникати?

Отже, у підсумку ми маємо двох безнадійних людей : одна огорнута страхом, інший — сумнівами. Закінчилася б ця історія безславно, якби не Рудий, так…

Справа в тому, що оці двоє ще й працювали у одній офісній будівлі, тільки на різних поверхах, до того ж він у правому крилі споруди, а вона — у лівому. Якось вона затрималася, бо готувала на завтра чергову надважливу презентацію, а йому просто не хотілося повертатися до порожньої квартири, і він теж працював довше… Словом, коли вони вийшли із будівлі, окремо один від одного, звісно, і пішли на зупинку трамваю, було уже темно. Напівпорожній трамвай слухняно привіз їх на кінцеву. Вона зупинилася на хвильку, почала щось шукати у торбинці, вийняла ліхтарик, але не помітила, як щось випало на асфальт. Пішла далі, увімкнувши ліхтарика, бо кінцева зупинка трамваю була у сквері. Знаєте, такі неприємні місця є у кожному місті — десяток дерев, кілька поламаних лавок, на які із настанням темряви сходяться до купи специфічні молоді люди у пошуках алкоголю і неприємностей. А Рудий залишився лежати на зупинці.

Чоловік швидким кроком підійшов, підняв зайченя і подумав, якусь мить зважувався, а тоді пішов за нею. Майже наздогнав, між ними залишалося метрів із десять, коли побачив, як двоє, що досі сиділи на лавці, беззвучно метнулися до неї, а тоді один почав видирати торбинку…

І тут нарешті він припинив зважувати і наважуватися, а нарешті почав діяти. О, це іноді життєво важливо — замість того, щоб грузнути у сумнівах, просто здійснити вчинок! Далі відбувалося щось неймовірне: бійка, хтось горлав “Міліція!”, хтось біг на допомогу… Насправді усе тривало лише кілька хвилин — нападники капітулювали і врятувалися втечею кудись у темряву…
Вона, бліда, з величезними переляканими очима, сиділа у багнюці коло своєї вцілілої торби, і не зводила з нього очей. Він щасливо усміхався не зважаючи на біль у розбитій губі.

— Ось, Ви загубили, — і він простягнув їй Рудого, що увесь час так і залишався затиснутим у його кулаці.

— А далі?! — зажадала я, бо ж Маруся замовкла, як мені видалося, на найцікавішому місці.

— А далі — то уже їхня справа. Його і Її. Не можна бути такою допитливою, — відповіла капосна Маруся.

Наступного разу на посиденьки з оповідкою ми з Марусею зібралися аж у неділю.

Сторінки: 1 2 3 4 5

Маленькі речі

Чарівні прутики

Маленькі речі

Кошенятко

Новіший допис

Відповісти

avatar
Галя

Гарно :-). Дякую за емоції.

София

Та ето не вазможно такую сказку написать!!! Ета сказка класс!!! : 0

wpDiscuz
<-- -->