Маленькі речі

Я прокинулася від того, що коробку відкрили.

— Ось, десять, як ти і просила… то був голос майстрині.

— Чудово… — почувся інший голос, теж жіночий. — Залишай, а я подумаю, де і як їх гарно викласти…

— Гаразд… — мені видалося, що майстриня не дуже то й рада, що залишає нас…

Врешті ми опинилися на маленькому столику, в оточенні віночків і брошок у вигляді пухнастих різнобарвних квітів. Я намагалася розгледіти якомога більше. Гадаю, ми опинилися у крамниці… Там було багато картин, на столах стояли якість вази та дзбанки, у шафках за склом висіли і лежали прикраси… А на вітрині стояли чи то ляльки, чи то статуетки у вигляді манірних ошатних панночок із парасольками та капелюшками.

Ми стояли усі рядочком, сперті до чогось спинками.

— Як ти гадаєш, що з нами буде далі? — прошепотіла мені сестричка Дзвінка, яка опинилася праворуч від мене.

—Не знаю… Давай будемо сподіватися на краще і не боятися заздалегідь… Гаразд? Це красиве місце, і тут багато гарних речей… Нас поставили на цей ошатний столик просто у центрі…

— У мене така підозра, що нас скоро розлучать… — озвався братик Пряник, що стояв ліворуч.

— А я гадаю, що нас чекають захоплюючі пригоди! – легковажно вигукнув братик Професор, і всі ми на нього зашикали. Галасувати у будь-якому випадку не варто.

А далі трапилося неминуче. Надходив вечір, і за годину до закриття до крамниці зайшли двоє — юнак та дівчина

— Ось тут я купила ті сережки, які так сподобалися твоїй сестрі… Он ціла вітрина з такими прикрасами, гадаю, ми зможемо обрати їй подарунок…

Вони пішли углиб магазину, а коли хвилин за десять повернулися, у дівчини в руках був красивий пакуночок, перев’язаний стрічкою.

— Давай придбаємо щось тобі. Я ж бачу, як у тебе очі світяться… — запропонував дівчині юнак.

— Ну… хіба щось недороге… Ой, поглянь,які зайченята! Ось цей, із родимкою, на тебе схожий, — дівчина обережно взяла у вільну руку братика Пряника.

— Справді… — у юнака над губою була крихітна родимка. — Ось його я тобі і подарую. Він буде поруч завжди…

Дівчина заховала братика Пряника до внутрішньої кишеньки куртки, юнак заплатив продавчині, і пара вийшла з крамниці.
Ми почали збуджено перешіптуватися:

— Яка мила дівчина! Гадаю, вона буде гарно поводитися із братиком Пряником! — впевнено мовила Юля.

— Може, це зовсім не страшно, коли тебе купують! — додала Ляля.

— Насправді ніхто з нас не знає, що його чекає далі… Куплять його чи ні. І якщо куплять, то у які руки кожен із нас потрапить… — тихенько озвався мовчазний зазвичай братик Миколка.

— Отож давайте сподіватися на краще! — я спробувала підбадьорити свою родину.

Але у цю мить світло вимкнули — крамницю закривали на ніч. І ми, втомлені новими враженнями, поснули.
Наступні кілька днів минули у тривожно-хвилюючому очікуванні — кожен із нас і сподівався, і боявся, що оберуть і куплять саме його. Заклопотана молода жінка купувала велику картину, а оскільки у продавчині не вистачало решти, забрала у своїй торбинці братика Рудого. Мама з малюком, туристи з далекого міста, швидко купили кілька сувенірів і помчали на залізничний вокзал, а разом із ними — затиснутий у кулачку хлопчика братик Професор. Висока сива пані придбала Лялю і Юлю у подарунок своїм онучкам.

Нарешті настав вихідний, крамниця цілісінький день була замкненою. Отож, нас залишилося п’ятеро — я, Дзвінка, Миколка, Соня, яка, здається, так жодного разу і не прокидалася, і Тереза. Тепер ми могли балакати без страху, що нас почують.

— Знаєте, мені усе менше до вподоби думка ось так сидіти і чекати неминучої долі… — серйозним голосом мовив братик Миколка.

— Але саме у цьому наше призначення, — впевнено заперечила йому Тереза. — Ми повинні жити поруч із людьми і за можливості тішити, приносити радість…

— Можливо… — замислено відповів братик Миколка. — Але мені не до вподоби отак сидіти і чекати. Я б хотів сам знайти свою долю, сам обрати домівку, в якій оселюся!

— Це неможливо, — звичним безапеляційним тоном заявила сестричка Тереза. — Ми все ж таки речі, предмети… І не наділені здатністю вирішувати. Ми цілком у волі людей і можемо тільки надіятися на їхню прихильність…

— Справді, ми ж нічого не можемо, — озвалася сестричка Дзвінка. — Ми не вміємо ходити, наші лапки нерухомі, нашої мови ніхто не чує… Виходить, ми ні на що не здатні впливати…

— Перелік того, що ми НЕ МОЖЕМО, нескінченний… Я волію зосередитися на тому, що ми МОЖЕМО. Якщо вже нас наділили здатністю міркувати, спілкуватися, якщо у кожного з нас є свій характер… то кожен із нас може наважитися ДІЯТИ. Як гадаєте?

— Наважитися можна… Але що саме ти можеш вдіяти? — поцікавилася я.

—Хм… Я учора мало не усю ніч думав… Ми справді не можемо ходити, стрибати чи спілкуватися з людьми… Єдиний спосіб для іграшкового зайчика змінити своє місцеположення — це… ВПАСТИ. Додолу.

— І що ти робитимеш на брудній долівці? — виказала сумніви я.

— Ось у цьому і полягає головна складова мого плану, — усміхнувся Миколка. — Ви ж пам’ятаєте, що вчора увечері, перед самим закриттям крамниці, продавчиня поклала під наш стіл кілька коробок?

— Так… — раптом пожвавішала Дзвінка.

— А пам’ятаєте, як продавчиня вовтузилася і скаржилася своїй коліжанці, що коробки занадто великі і під стіл не поміщаються? І що в понеділок ще до відкриття крамниці їх обов’язково потрібно винести до “чорного входу”?

— Так! — здається, Дзвінка надихалася планом Миколки.

— А ви помітили, що нас вишикували недалеко від краю столу? І якщо трошки докласти ЗУСИЛЬ, можна впасти і потрапити у коробку?

— Це жахливо… Якщо у коробці нас винесуть до отого “чорного входу”… Ми ж можемо потрапити… у неприємність… у небезпеку… — мені навіть страшно було уявити наслідки такого вчинку.

— З такою ж вірогідністю ми можемо втрапити у неприємну пригоду і тоді, коли нас куплять і заберуть звідси. Або ж не куплять, і тоді взагалі невідомо що з нами буде, — здається, братик Миколка не тільки добре обміркував свій план, але й був готовий його втілити.

— Тоді як же нам впевнитися, що наші долі складуться добре? — голосок сестрички Дзвінки став розгубленим.

— Ніяк, — безапеляційно мовила Тереза. — Братик Миколка, зрештою, має рацію. Чекати свою долю тут чи шукати її самому — однаково не матимеш певності, як і де закінчиться твоя історія. Різниця лише в тому, віриш ти у те, що все вирішує неминуча ДОЛЯ чи у те, що на долю можеш впливати ти САМ…

— Так отож… Якщо у підсумку ти все рівно отримаєш те, що тобі належиться, навіщо витрачати зайві зусилля? Тільки втомишся і забруднишся… — то несподівано для всіх озвалася Соня.

— Ні, це не для мене, — усміхнувся Миколка. — Я хочу знати, що зробив усе, що міг, і навіть трішечки більше, щоб скласти свою долю так, як хочу сам.

Ми й не помітили, як за такою важливою розмовою минула ніч. Прийшли продавчині і почали відмикати жалюзі на вітринах та готуватися до нового дня.

Залишилося обмаль часу, зараз продавчині зайдуть до залу і заберуть коробки. — Ну, хто наважиться зі мною? — швидко запропонував Миколка.

— Я, — усміхнулася сестричка Дзвінка. — Ти мене переконав. Окрім того я страшенно не хочу, щоб мене купували і розлучали… ну, з вами…

— Тоді приготуйся, — здавалося, братик Миколка очікував такого повороту. — Давай… Один… Два… Три…

І справді, якимось дивом їм вдалося впасти на стіл долілиць! Тоді наповнені ватою голівки переважили, і Миколка та Дзвінка полетіли кудись додолу… Ми тільки почули тихенький звук удару.

За кілька хвилин одна із продавчинь зайшла у зал.

— Я знайшла ті коробки! — гукнула вона углиб крамниці своїй коліжанці. — Поставлю їх коло “чорного входу”, сюди час від часу навідується бабуся із сусіднього будинку, вона збирає картон і здає у пункти пункт прийому… хоч якась копійка до пенсії…
Останнє речення ми ледь розчули, бо продавчиня зайшла у сусідню кімнату, з якої уже двері вели до “чорного входу”. Не знаю, як мої сестрички, а у мене заяче серце завмерло. Я не знала, що таке “пункт прийому”, але це словосполучення не віщувало нічого доброго… Зрештою, як і “чорний вхід”. Так, мабуть, чорний вхід не може вести до доброго і світлого… Як же мені шкода Миколку та Дзвінку!

Тим часом обидві продавчині уже були в залі.

—Гарненькі зайчики!

— Так, принесли минулого тижня десять.

— Певне, гарно продаються, якщо залишилось тільки три!

— Три? Не може бути… Мало б бути… — дівчина зазирнула до нотатника, куди записувала усі продані речі. — Мало б бути ще п’ять, бо п’ять продали…

— А може, їх… поцупили?

— Ні, я перед закриттям бачила усіх п’ятьох… Дивно…

Саме у цей час до крамниці зайшли аж троє покупців, і продавчині відволіклися, а тоді, мабуть, зовсім забули про нас. Лише перед закриттям та, що побачила нас нині вперше, підійшла до нашого столика:

— Я. Мабуть, заберу для молодшої оцього зайчика-спайчика… Ти ж знаєш, як вона погано спить, може, оцей малюк їй міцний сон навіє. Він, гадаю, у цій справі великий фахівець…

І вона забрала Соньку, а у касу поклала двадцять гривень.

— То ти так і не знайшла двох зниклих зайчиків?

—Та вони наче крізь землю провалилися! Тепер з мене вирахують їх вартість…

Ми з Терезою залишилися самі. Кожна з нас міркувала про щось своє, а обговорювати щось ми не наважувалися. А тоді якось непомітно я заснула.
Наступного дня надійшла черга Терези — її забрала дивна дівчина з купою різнобарвних косичок на голові і великим наплічником. Наплічник був оздоблений незліченною кількістю дармовисів, а на руках дивачки дзеленчали, брязкотіли і шурхотіли численні браслети. Власне, у глибинах наплічника Тереза і зникла…

Я залишилася сама, поки наступного дня мене не забрала ти…

Сторінки: 1 2 3 4 5

Маленькі речі

Чарівні прутики

Маленькі речі

Кошенятко

Новіший допис

Відповісти

avatar
Галя

Гарно :-). Дякую за емоції.

София

Та ето не вазможно такую сказку написать!!! Ета сказка класс!!! : 0

wpDiscuz
<-- -->