Казка про королевича
— Як тебе звуть? – запитав молодший чоловік, з вузькими вусиками і гострою борідкою.
— Ніколас… – прохрипів я.
— Хто ти? – чоловік підвівся, підійшов упритул і зазирнув мені в обличчя.
— Коваль…
— Це ти кував для селян мечі? – тепер незнайомець зайшов мені за спину. Не бачачи перед собою супротивника, я почувався вкрай незручно… Удар під коліна збив мене з ніг.
— Скажи, а чому ти смієш нам брехати? – бородатий чужинець вийшов з-за моєї спини і присів, зазираючи знову у моє обличчя.
— У чому я вам збрехав?
— Ти не можеш бути ковалем… У тебе не селянське обличчя… Ти не схожий на місцевих… – зайда шипів мені в обличчя, наче змій.
— Я не брешу. Ніколи. Я справді не місцевий, і походження не селянського. Мій батько жив у К., це неподалік від столиці… і був дворянського походження. Але жили ми дуже скрутно, отож я мусив забути про родовід і заробляти собі на життя ремеслом. А у ці краї я забрів, тікаючи від нещасливого кохання…
— Гарна казочка… цікава… гаразд, змінимо тему… Скажи мені, Ніколасе, чи ти знаєш, хто я?
— Ні.
— Ти маєш казати “ні, пане”… чи тебе не вчили ввічливості?
— Ні…пане.
— Я, Ніколасе, володар цих земель, і маю титул князя… отож надалі звертатимешся до мене “ваша світлосте”, зрозумів? Так от, Ніколасе, ти як син шляхетних батьків, чи мріяв колись відродити велич свого роду? Перестати вештатися з селюками і жити так, як пасує шляхтичу?
— Так… ваша світлосте… – о, а тепер таки доведеться вигадувати… Як же голова болить…
— Отож, Ніколасе, розкажи мені, чи правда, що молодий король зайнятий тільки дівками та полюванням?
