Казка про королевича
Дорога знову зустріла мене, зустріла як давнього знайомого. А от і Ромул.
— Дякую, друже, — я забрав з рук Ромула повід коня.
— Щасливої дороги… — Ромул якось невпевнено махнув мені рукою, — ось, знадобиться.
Я забрав у Ромула гаманець і короткий меч, сів на коня і вирушив на пошуки. На пошуки нареченої? Я і сам у це не дуже вірив. Швидше на пошуки пригод.
Я обрав цього разу шлях до західних кордонів мого королівства. Там я ще жодного разу не був, і мені було цікаво, як живуть мої піддані — жителі маленьких сіл, розташованих між високими горами. Над вечір я зупинився у якомусь містечку, переночував на постоялому дворі, а зранку вирушив далі. Ще цілий день у дорозі, і я справді побачив вдалині гори. Хатини у тутешніх селах дули вигадливо оздоблені розписами і мали високі дахи — на них не збирався узимку сніг. Я також зауважив, що дівчата тут переважно чорняві і смуглі, зате, як усміхаються, щедро показують білі, мов перли, міцні зуби.
Швидко дорога закінчилася – між хатами звивалася вузька стежка. Я спішився і повільно повів коня, роззираючись довкола. На подвір’ї однієї з хат зауважив бабусю:
— Здоровенькі були! Пані, а не підкажете, де тут заночувати можна?
— Яка я тобі пані, дитино… — бабуся повільно повернулася і розглядала мене, — пани у місті. А що ти у чужих краях робиш?
— Щастя шукаю, — спробував віджартуватися я.
— Щастя? Ти, хлопче, не там його шукаєш. Покинуло наш край щастя і не повернеться… — зітхнула бабуся. — Ти б тут не затримувався, дитино, переночуєш — і вертай, звідки приїхав…
— Чого Ви, бабусю, такі негостинні? Я з добром до вас приїхав…
— Війна у нас, синку, війна… З-за гір приходять чужинці і вбивають наших чоловіків, грабують, палять…
— Овва… — і мене в королівстві, виявляється, війна, а я й не підозрюю, — за горами починається сусіднє королівство, так? А чого від вас хочуть ті люди, бабусю?
