Казка про королевича

— Почекай тут…— Хельга швидко підвелася і зникла у своїй хатинці. Кілька хвилин, які її не було, видалися Ромулу нескінченними.

— Ось, — Хельга вийшла і простягнула Ромулу крихітну пляшечку, – вилий це у склянку вина, розбуди Ніколаса і дай йому випити. Він знову засне і спатиме аж до завтрашньої ночі… Я навідаюся завтра по обіді.

Ромул узяв пляшечку, кивнув на прощання і на знак вдячності, а аз кілька хвилин був уже в кімнаті поряд з Ніколасом.

Я прокинувся від, бо хтось настирливо кликав мене і легенько торсав за плече:

— Ніколасе… Ніколасе…

Розплющив одне око і розгледів Ромула.

— Ось, пий!

— Я не хочу…

— Пий!

Я слухняно випив усю склянку і знову поринув у сон.

Коли я прокинувся, вікно кімнати зазирало сонце. Я примружився і не одразу помітив, що у темному куті на кріслі хтось сидить. Аж коли сів на ліжку, роздивився, що то жінка. Синя сукня, біла хустка на плечах, маленькі темно-сині черевички на ніжках… Хельга пригладила звичним рухом своє неслухняне вогняне волосся і сказала:

— Доброго ранку.

— Що ти тут робиш?.. – я так здивувався, що навіть не відповів на привітання.

— Прийшла до тебе. Ти ж хотів, щоб я прийшла?

— Так… А як же твій чоловік, дитина?

— Немає у мене чоловіка… З тобою, мабуть, хтось недобре пожартував, а ти й повірив. То як, мені залишатися?