Казка про королевича
Овва… От не сподівався таке про себе почути! Я, звичайно, не святенник, але щоб тільки дівками… а полювати я взагалі не люблю!
— Так, ваша світлосте… Люди кажуть, що він трохи того… пришелепкуватий, і зовсім не переймається державними справами. Лише податки гребе…
— Он як… А що ти, Ніколасе, знаєш про королівське військо? Чисельність, кіннота, піхота, озброєння?
Ну що я, головнокомандувач, можу знати?
— Не знаю… ваша світлосте… Якось я бачив армію на параді. Багато, десь із дві сотні, у такій красивій формі, із золотими ґудзиками! Як же вони дівчатам подобаються, ті солдати!
— А навчання? Скільки у короля офіцерів? Яку вини використовують зброю?
— Не знаю, пане… світлосте… ваша. У нас про таке не чули. От кінні перегони король любить, так. І ще бої, навкулачки!
— Гаразд, Ніколасе. Ти нам до вподоби, а твоє шляхетне походження вселяє довіру…
Я поганий актор, справді, але невже вони повірили? Чи просто дуже хотіли повірити?..
— Ми дамо тобі грошей, багато, – продовжував бородатий, – ти зможеш відновити родовий маєток, одружитися. Житимеш, як і годиться шляхтичу. Але і ти будеш вдячним і послужливим, так? Ми відпустимо тебе на свободу… і разом із нашою людиною поїдеш до столиці. Там ти дещо для нас зробиш, тоді повернешся і отримаєш цілу купу золотих, гаразд? – бородатий усміхався, закінчуючи речення тоном, який вживають зазвичай до розумово відсталих чи малих дітей.
— Ні, ваша світлосте… не можу я. Це ж зрада короля і держави… Не можу… – я замотав головою.
— Ну яка ж це зрада! Кого ти боїшся зрадити — короля-недоумка, який дозволив занепасти шляхетному роду? Який не піклується про власний народ настільки, що навіть не захищає його? Якийсь дурень сидить у столиці на троні, а ти за нього голову покладеш?! – бородатий підвищив тон. Ох, як турбується про мене.
— Гаразд, подумай до ранку… І ще — поки ти виконуватимеш моє доручення, нападів на село не буде… Ти врятуєш цих людей, Ніколасе. Ти ще й героєм станеш! Гаразд, думай… до ранку… гроші, слава і свобода, або він, – бородатий вийняв з ножен кривий ніж і підніс до мого обличчя.
— Заберіть! – гаркнув він до вояка під дверима, і я двома стусанами був спроваджений назад у комору.
