Казка про королевича
— Давай заночуємо у корчмі “Чотири пляшки”. Там не дуже брудно, і корчмар розбавляє вино тільки коли відвідувачі уже п’яні, – запропонував я.
— Гадаю, в першу чергу ти пропонуєш ночувати саме там, бо “Чотири пляшки” недалеко від дому Хельги, – не забарився з відповіддю Ромул.
Хельга… Це довгі і сумна історія. А почалася вона так.
Десь за два тижні після того, як ми з Ромулом почали подорожувати разом, ми прийшли у маленьке містечко і вирішили в ньому на якийсь час зупинитися. Ромул найнявся на постоялий двір конюхом, а мене взяли туди ж різноробом — підмести, прибрати, збігати за дорученням. Одного разу господар відіслав мене в “Чотири пляшки” за вином. Я повільно брів вулицею і роззирав околиці, і раптом…
Ви не помічали, як тільки у житті з’являється “раптом”, негайно звичний ритм порушується, а далі уже — як пощастить… Так от, раптом на подвір’ї непоказної хатини я побачив дівчину неймовірної вроди. Зграбна, невисокого зросту, із розкішним рудим волоссям та великими зеленими очима. Вбрана у просту сукню, та ще й боса, Хельга примудрялася водночас розвішувати прання та кокетувати із якимось хлопцем. Той, спершись на паркан, незграбно жартував і намагався запросити Хельгу на вечорниці.
Я й сам не помітив, що стою, наче вкопаний і витріщаюся на Хельгу. Вона якщо і не помітила мене, то відчула мій погляд:
— Чого тобі, хлопче?
Я навіть не зміг їй відповісти. У голові крутилися з пів десятка дотепів, але язик наче присох до піднебіння. Усе, на що я спромігся — помотати у відповідь головою і втекти. Услід мені лунав регіт залицяльника Хельги.
Коли я врешті прибіг у “Чотири пляшки” і намагався пояснити корчмареві, що мені потрібно, той, мабуть, вирішив, що я недоумкуватий.
Пізніше я трохи дізнався про Хельгу. Вона була трохи старшою за мене — їй уже виповнилося вісімнадцять. Її матуся була кращою у містечку повитухою, працьовитою і доброю, а батько — безтурботним п’яничкою. А от сама Хельга була відьмою. Так у їхньому роду повелося — прабабуся була знаною відьмою, бабуся, кажуть, знала якісь замовляння та лікувала травами, а от мама уже була просто повитухою — приймала пологи, допомагала з новонародженими. Родинний дар знову з’явився у Хельги, та ще й який — вже у дванадцять років вона вміла заговорити біль, замовлянням зупинити кров і загоїти рану, зналася на травах, могла передбачити події… Лише ніколи не приворожувала і причини не наводила.
Звичайно, вона вважалася найкрасивішою дівчиною у містечку, парубки наввипередки запрошували її на танці чи погуляти. Але популярною нареченою Хельга не була — у неї майже не було приданого, та й з відьмою не кожен наважувався пов’язати життя. Хельга ж з усіма кавалерами поводилася однаково, нікого не виділяла, за гострим слівцем у кишеню не лізла, а на танці ходила лише з гуртом подруг.
Ще кілька разів я потай приходив на вулицю, де жила Хельга, у надії її побачити. Але пощастило мені лише одного разу — Хельга на хвильку вийшла з хатини, витріпала килимки і зникла.
Зо два тижні я зважував, обмірковував, підбирав слова і врешті вирішив — запросити Хельгу на прогулянку. У неділю зранку я пішов відпроситися у господаря, у відповідь той махнув рукою і буркнув щось нерозбірливе. Я сприйняв це як дозвіл, одягнув свій найкращий одяг і пішов на знайому вулицю.
