Казка про королевича
— Чого вони хотіли? – пошепки запитав один із полонених.
— Тебе наче не били… – з недовірою поглянув другий.
— Хочуть з мене шпигуна зробити, – я спробував усміхнутися.
— А ти?
— Сказали думати до ранку… – було боляче, але усмішка не сходила. Я приліг на землю, і двері знову відчинилися. То була та дівчинка, що приносила їжу.
— Ось… сказали усе це віддати тобі, – вона виклала переді мною з кошика таріль зі шматком м’яса, хлібину і маленький глек, – це вино. Але ти його не пий, вони туди щось сипнули… А хліб і м’ясо можеш їсти…- дівчина знову низько нахилилася, щоб прошепотіти останнє речення, і, як мені здалося, затрималася коло мого обличчя довше, ніж мала…
— Ти донька священника? Як тебе звуть? – запитав пошепки я.
— Елоїза… Так, мій батько справді місцевий священник… І досі не знаю, чого його не вбили, бо він прямо казав князю, що кровопролиття — то смертний гріх, і просив зупинитися… А я, як побачила полонених, сама пішла до князя і попросила, чи можна води і їжі віднести… Він наказав мені прати одяг солдатам, а за це дозволив обробити рани і дати води…
— А тебе… не ображають, Елоїзо? Не чіпляються?
— Ні… Кажуть, що я потворна… – Елоїза усміхнулася і опустила очі, – худа і мала…
Раптом дівчина поглянула на мене так, що я навіть на мить забув про свій біль… І за мить мене пропік здогад… Так я колись дивився на Хельгу…
— Скільки тобі років, Елоїзо?
— Сімнадцять…
— Гей, ти що там, заснула?! – загорлав хтось з-за дверей. Елоїза перелякано схопила кошика і вибігла.
