Казка про королевича
Тим часом мої учні трохи балакали, трохи самостійно справлялися. Нарешті надійшли два ковалеві підмайстри, і ми взялися до роботи. До сутінок ще п’ять мечів були готовими, і ми розійшлися до завтра.
Я мріяв нарешті нормально виспатися і обміркувати усю отриману інформацію. За вечерею, яку добра бабуся тримала для мене у печі, я міркував над тим, хто насправді міг нападати на селян, наскільки ворог є небезпечним, і, зрештою, що мені далі робити. За горами справді починалася територія сусідньої держави. Вона була поділена на кілька маленьких князівств, які умовно підпорядковувалися королю, але насправді платили йому данину і жили кожне на розсуд князя. Власне, князь, чиї володіння упритул підходили до гір, був людиною не дуже розумною, досить нахабною і жадібною. Чого він міг хотіти на моїх землях насправді? Теоретично єдине цінне, що тут є — це ліси. Деревина тут чудова, ліси густі, непролазні. Також тут гарні мисливські угіддя… Але швидше за все дрібний князьок, знаючи, що ці землі далеко від столиці, вирішив ризикнути і спробувати загарбати шматок чужої землі…
Хм… Я ніколи не замислювався над цим, але моє королівство не воювало років 60… Так, справді, востаннє війна тут була ще за часів мого діда. Тактику і стратегію військової справи я вивчав лише теоретично, за книгами і картами. Мечем, списом, луком володію добре, вершник я теж вправний. Але ж я не навчу усього купку селян… Перш за все варто провести розвідку, з’ясувати кількість армії супротивника, і мабуть, викликати підкріплення. Я зауважив, що кожного разу атаки були численнішими і агресивнішими. Селяни, звичайно, молодці — зорганізувалися, щоночі вартують, намагаються навчатися військової справи… але я поки не можу оцінити, хто насправді їм протистоїть… З такими думками я поринув у сон.
Мені здалося, що я тільки заплющив очі, як мене розбудив галас — крик “Тривога!” і калатання церковного дзвону. Я зірвався, одягнув куртку і схопив меча. Вибіг за ворота і побачив, що з кожної хати вибігають сонні напіводягнені чоловіки, хто з сокирою чи ножем, а хто і з мечем…
Атака була розрахована на те, що вночі селян легко застати зненацька. Нападників було чоловік з тридцять, озброєні бойовими ножами і мечами, навіть такими-сякими щитами. Вони не очікували того, що селяни так швидко піднімуться по тривозі і вже зовсім не сподівалися мечів, тому усе закінчилося швидко. Нападники втекли, забравши трьох своїх поранених. Чоловіки гучно тішилися перемогою і підбадьорювали свого пораненого — молодого парубка, жартуючи, що якась Анна зараз прибіжить його лікувати. Поручкатися зі мною було багато бажаючих, і сільські дядьки, почуваючись великими воїнами, нарешті розійшлися досипати.
Але я заснути не міг. У мене з’явилися нові приводи для роздумів. Перш за все ті, хто на нас напав, не виглядали як професійні військові, зброєю вони володіли трохи краще, ніж мої дядьки. А ще з їхньої поведінки я зрозумів, що наступної ночі вони повернуться у значно більшій кількості і, швидше за все, краще озброєні. Довго ми не протримаємося…
Я дочекався світанку, одягнувся і пішов до війта:
— Чи є у селі надійний, обережний і відповідальний хлопець? Такий, що добре їздить верхи?
— Це залежить, для чого… – війт знову недобре на мене глянув. Гаразд, доведеться привідкрити завісу.
— Я маю змогу привести сюди підкріплення. Королівську армію. Але мені потрібна надійна людина, яка передасть від мене звістку…
