Казка про королевича
— Прокидайтеся… – я будив своїх товаришів, – прокидайтеся, скоро наш полон закінчиться…
Дядьки сонно трусили головами, наче діти, терли очі. Я почув тупіт просто за стіною, тоді хтось почав гепати ногами в двері і залунали голоси:
— Тихо! Гей, ти! Відчиняй!
Двері рвучко розчинилися і вдарилися у стіну. На порозі стояв Ромул зі смолоскипом.
— Ніколасе! Ти тут?
— Тут… – я обійняв друга…
— Бодай би тебе чорти вхопили!..
— Вони мене і вхопили…
За стінами точився бій. Ромул підняв за тривогою кілька полків — тисяча солдат зараз долали ворога, ще дві тисячі залишалися по той бік гір і чекали сигналу.
До полудня усе скінчилося. У полоненого князя був дуже кумедний вираз обличчя, коли три генерали віддавали мені честь і очікували наказів… Ще кілька днів мої солдати вишукували найманців, котрі розбіглися околицями і ховалися в лісах. Потім ми обладнували охорону кордонів… Тоді довелося їхати до короля-сусіда, віддавати йому його нерозумного підданця і вести нудні перемовини. Врешті ми підписали купу угод і обмежилися контрибуцією. Частина золота пішла на відновлення сіл, які постраждали від загарбницьких нападів, допомогу пораненим і сім’ям загиблих. Селяни не йняли віри, що їм мечі кував сам король. гадаю, легенда на найближчу сотню років у них є… Зрадника люди спіймали самі. Селяни були дуже розлюченими, навіть війт не зміг зупинити самосуд. Може. Це і на краще, нехай наступні покоління знають ціну зради.
Врешті ми поверталися додому.
— Ромуле, а де той хлопчина, Міхай, який приніс від мене звістку?
— О, я залишив його у столиці, у королівській конюшні. Гарний хлопець, тямущий. Ніку, як ти себе почуваєш? Ти дуже блідий…
— Я втомлений, друже. І голова болить страшенно… А так наче нічого…
