Казка про королевича
— Зараз… – до моїх губ піднесли посудину, і я зробив кілька ковтків затхлої води. У голові паморочилося, боліли вивернуті руки і нудило, то ж я змушений був лягти на брудну холодну долівку. Хтось турботливо підклав мені під голову якийсь згорнутий одяг.
— Що трапилося? – запитав я, не розплющуючи очей. – Як закінчився бій?
— Ми перемогли… Але я бачив багато полеглих… Ці п’яні недоумки зрештою відступили, точніше, втекли, але нас чотирьох узяли в полон. От що, Ніку… вони шукали саме тебе. Вочевидь, у них було завдання знайти тебе і захопити в полон. Поки ти лежав непритомний, вони уже тричі зазирали і перевіряли, чи ти не прикадаєшся…
Он воно що. Все вражаюче просто — у селі є зрадник, хтось, хто розповів про мене. Швидше за все метою сьогоднішнього нападу був саме я. Вочевидь, я суттєво завадив втіленню планів загарбника. А те, що мене просто не вбили, означає, що ворогу необхідна від мене якась інформація.
— А скільки я пролежав без свідомості?
— Залишок ночі і увесь день… уже вечір.
Я поглянув на маленьке віконце, чи швидше отвір, під стелею — справді, уже сутеніло.
Раптом двері скрипнули і хтось увійшов. Я не маю сили прикидатися непритомним, будь що буде… Але увійшли не вояки, а дівчина. Майже дитина, худенька, чорнява. Двері за її спиною залишилися відчиненими. Я бачив, що вона роздавала полоненим якусь їжу, наче хліб, оглядала поранення. Нарешті вона підійшла до мене.
— Твоя рана уже не кровить…- сказала вона пошепки, нахилившись наді мною, – я скажу, що ти без тями… мовчи, бо вони хочуть тебе допитати, битимуть… мовчи, – дівчина підвелася і вийшла. Двері зачинилися, а у моїй руці залишився шматочок хліба…
— Це донька місцевого священника… я її бачив у нас на ярмарку, і на храмовому святі… мабуть, її примушують за нами доглядати…
Запала тиша, і я, здається, задрімав. Прокинувся від того, що двері знову відчинилися.
— Підіймайся! – хтось шарпнув мене за плече. – Я знаю, що ти вже при тямі! – мене ще раз шарпнули і силоміць поставили на ноги.
— Іди! – мене ще раз штовхнули – у спину, у напрямку дверей. Я, як міг, переставляв ноги, і, тримаючись за стіну, вийшов. Виявилося, що увесь час я сидів у коморі звичайної хати. Зараз, потрапивши у кімнату, я навіть примружився від світла свічок.
За столом, який стояв посередині хати, сиділо двоє чоловіків. Я швидко оцінив дорогий одяг і золоті перстені на руках. Невже я бачу справжніх злочинців, організаторів нападів?
