Казка про королевича
— Чоловіче, до Бога високо, до короля далеко! Кажуть, молодий король — непогана людина, але нашо йому наші біди…
— Ну, якщо ви не вірите, що потрібні королю, то може, повірите, що король не стерпить осягання на свої володіння?
— Чоловіче… от дивлюся я на тебе… я одразу побачив, що ти не селянин і не ремісник, хоч і коваль від Бога… Ти показав свої гарні наміри і добряче нам допоміг. Я схильний тобі вірити… але може скажеш, хто ти?
— Я справді шляхетного походження. І знаю королівського радника. Він повірить звістці від мене і вишле допомогу. То як, дасте надійного хлопчину?
— Міхай! Сину, а ходи-но сюди… – гукнув війт, і з сусідньої кімнати вийшов білявий хлопець.
— Ось… Чоловіче, я вірю тобі настільки, що віддаю власного сина…
— Я це ціную… Міхаю… ходімо зі мною. Я дам тобі малесенький пакуночок і записку. Візьмеш мого коня… їхатимеш на схід, тоді на північ… зупинишся на постоялому дворі у місті К… там зміниш коня… вибач, але відпочити не зможеш. Якщо все зробиш, як я кажу, післязавтра після полудня будеш у столиці. Там підеш на вулицю М… до будинку Ромула, королівського радника. Скажеш, що ти від Ніка… і віддаш на підтвердження своїх слів листа і пакунок. Ромул скаже, що робитимеш далі.
— Якщо все мине добре, підкріплення прийде за три дні. Нам треба протриматися цей час… – сказав я на останок війту, і ми з Міхаєм пішли до мого тимчасового житла.
Я попрохав у бабусі шматок паперу, і це викликало у старенької значне занепокоєння — у хатині не було ні клаптика. Довелося бабусі грішити і віддерти шматочок титульної сторінки єдиної у домі книги — старої Біблії…
Я нашкрябав Ромулу кілька слів, пояснивши ситуацію, зняв з шиї медальйон — подарунок батька перед смертю, загорнув це у шмат тканини із власної сорочки, добре зв’язав і віддав юнаку. Вивів йому свого коня, осідлав, і Міхай вирушив у довгу дорогу. Я ж пішов до кузні.
Там мене уже чекали — кілька нічних побратимів і ще кілька незнайомців.
— Ось, із сусіднього села… Кажуть, позаминулої ночі напали на них, минулої, отже, на нас… просять зброї…
— Зброї… Гаразд, збирайте чоловіків, треба поговорити… – я не встиг договорити, як один із місцевих чоловіків коротко свиснув, і на заклик з-за кузні вибігли троє хлопчаків років по десять. Чоловік коротко пояснив дітям. І вони кинулися виконувати доручення.
