Казка про королевича

Цього разу Хельга була на подвір’ї одна — сиділа на ослінчику і лущила квасолю.  Квасолини вистрибували з-під спритних пальців і пірнали у старий полумисок. Я й сам не помітив, що знов стою посередині вулиці і витріщаюся на Хельгу. Простояв так якийсь час, аж поки вона знову не відчула мій погляд і підвела очі:

— А, це знову ти? Може хоч сьогодні щось мені скажеш? – Хельга усміхнулася, але очі у неї залишилися сумними. Я зрозумів, що перервав якісь її невеселі роздуми.

— Я … Можу я запросити тебе на прогулянку? – випалив я і сам здивувався своїй хоробрості.

— Як тебе звуть? – запитанням на запитання відповіла Хельга.

— Ніколас… – автоматично відповів я.

— Ніколас… Як королівського сина, так? Гаразд, Ніколасе, от що я тобі скажу, – Хельга стояла навпроти мене і говорила тихо, – Ти різнороб на постоялому дворі, правда? Я жодному хлопцеві такої часті поки не робила — містом серед людей гуляти, то чому маю іти з тобою? Ти дуже юний, ще нічого не досяг у житті, а вже женихатися прийшов? Здобудь гарне ремесло, стань бодай підмайстром, заслужи повагу людей, а тоді приходь. Домовилися?

Я слухав Хельгу і не помічав, що довкола з-за парканів зазирають цікаві сусіди. Хельга говорила по доброму, лагідно і трохи втомлено, але кожне її слово пропікало мене вогнем. Це була моя перша поразка, неочікувана і болюча. Чийсь смішок за спиною привів мене до тями, і я… знову втік.

Я прибіг на постоялий двір і заховався у конюшні. Що мені робить? Плакати, злитися, гамселити кулаками у стіну? Тут мене і знайшов Ромул, вислухав мою історію і зробив підсумок:

— Ось що, Ніколасе… зараз ти можеш лютувати, горювати, обдумувати план помсти чи ще щось… Але рішення, що ти робитимеш далі, прийми вранці, гаразд? Не приймай важливих рішень на гарячу голову…

Ромул, мабуть, мав рацію, то ж я справді відклав рішення до ранку. Майже усю ніч я не міг заснути, забувся на кілька годин лише на світанку, а коли прокинувся, розбудив Ромула і коротко повідомив:

— Ми їдемо звідси. Після усього пережитого сорому я не можу тут залишатися.

Ромул пішов шукати господаря, щоб повідомити, що ми звільняємося. Старий власник постоялого двору довго горював, що його кидає такий добрий “конячий дохтур”, а на звістку про моє звільнення знову просто махнув рукою…

Я не знав до пуття, куди ми підемо, але точно знав, що я маю знайти ремесло до душі. Тільки у справі, яка щиро тобі подобається, можна досягти успіху. Ми мандрували містами і селами у пошуках ремісників, які згодилися б прийняти мене учнем.