«Хочу» і як з ним боротися

Я пам’ятаю, як хтось вигукував моє ім’я: “Онікс, онікс. Який же він гарний!» — доносилось до мене крізь сон. Я подумав, що це Кота мене наздогнала і вирішила повернути, але остаточно прокинувшись, зрозумів, що голос їй не належить. Посидівши трохи біля помийного баку, під котрим я зручно спав, я все ж таки наважився піти перевірити, хто ж це мене відшукав. Що тут скажеш, цікавість взяла верх над бажанням ще трішки поспати!

Сонце було вже високо на небі, тому коли я вийшов з темного провулку, воно мене враз засліпило пекучо-приємними промінцями. Я ступив декілька кроків і відчув як пучки лапок злегка обпікає гарячий від сонця асфальт. Мружачись на жовтогарячу небесну кульку, тобто сонце, я швидко роздивився по сторонах — ще трішки, і мої лапки розтануть як шоколад над паровою банькою. «Але я хочу його!» — знову донеслось до мене і я повернувся вже на знайомий мені тембр.

Неочікувано я побачив дівчинку років дванадцяти, зовсім мені незнайому. Та й вона схоже мене не знала й не кликала, бо дивилася зовсім не в мій бік. Дівча стояло навпроти високого елегантного чоловіка. Я зробив висновок, що це тато біловолосої дівчинки. Добре, що на мене ніхто не звертав уваги і я міг спокійненько собі сидіти неподалечку та спостерігати за розмовою. Лапкам було гаряче, але цікавість і цю неприємність перемогла!

 

  • Алісо, це занадто дорого! Я не можу придбати тобі цей камінь. — «А, то вони про камінь», — збагнув я, але з місця не зрушив: мене зацікавив розвиток подій. Ще б пак, незвичний такий підхід до розмов із батьками. Якби я собі дозволив хоча б одне слово сказати до Коти в подібному тоні, то вуса б мої в трубочку скрутилися від сорому! Ні, так не можна!

  • Але ж ти обіцяв! — не відступало дівча. — І всі мої подруги уже його мають. Та й подивись лишень, який він прекрасний! Хіба він не чудовий?

  • Я розумію тебе, Алісо, але й ти повинна мене …

  • Ти не розумієш!Мені потрібен цей камінь, я хочу його! — почала перебивати Аліса. А я сидів і диву давався. Невже та дівчина не може зрозуміти, що той камінь занадто дорогий? Навіть такий далекий від питань економії кіт, як я, і той зрозумів.

Постояли вони ще так близько п’яти хвилин, а потім Аліса кинулась у сльози, швидко розвернулась і побігла у мою сторону. Я не встиг зрозуміти, що сталося потім, а лише відчув пекучий біль у зоні хвоста. Мабуть, вона мені на нього наступила, на що моя реакція була цілком логічною: я закричав і налякано забився в кут найближчої до мене стіни. Не знаючи чи тікати мені, чи сидіти на місці, мені залишалось тільки одне — надіятись, що мене не почнуть тягати за вуха і хвоста, як раніше це робили старі хазяї.

Щоб ви зробили на моєму місці? Я вибрав тактику «моя хата скраю і тут я — випадково». Однак, дівчині така тактика не сподобалась. Вона почала простягати до мене руки і при цьому приговорювала:

 

  • Не бійся кішечко, я тобі не завдам шкоди — говорила вона крізь сльози. — Тату, подивись на це кошеня. А які у нього зелені очі…Я хочу його! — Знову повторювала вона це слово «хочу». А хто тоді запитав мене, чого хочу я? А я, по правді, хотів їсти і був ладен іти навіть за нею, лиш би мені дали трохи котячого корму. Чи кусень м’яса, чи хоча б маленький шматочок…

  • Гаразд, Алісо, ми візьмемо його до себе. Тільки не сердься більше, добре? — пом’якшав тато.

  • Добре. Купиш мені онікс завтра. Я почекаю. — Не відступала Аліса і мені стало жаль того чоловіка. Здавалось, що в нього не було виходу.

Через годину я вже сидів у теплому кріслі, а під ним стояло дві мисочки: одна з молоком, а інша — з кормом. Ситуація продовжувалась: той чоловік виконував всі примхи своєї дочки, а коли відмовляв, то Аліса кидалась у плач. Тоді тато здавався, виконуючи все, що тільки могла придумати його люба дочка. Я вирішив допомогти новим знайомим стати справжньою сім’єю та провчити Алісу. Зробити це було не надто важко, бо дівча полюбило мене. Тож я вирішив побудувати свій план саме на її прихильному ставленні до нещасного бездомного кота, яким я тоді був.

Весь наступного дня я плів з неї мотузки як вона це робила із батьком. Я випрошував її піти зі мною погуляти, а коли ми тільки спускались на вулицю, гордовито заходив назад до квартири; я випрошував молока і не пив його, а розливав навколо; не їв корму з мисочки, випрошуючи м’яса, а коли вона мені його давала, волочив те м’ясо по всій квартирі, залишаючи брудні сліди; коли ж випав дощ, я навмисне вимазався у калюжі, щоб вона довго вимивала мої лапки. Так я продовжував поводитись весь тиждень і нарешті дочекався результату. Одного вечора я почув такий діалог між Алісою та її татом:

 

  • Тату, можеш не купувати мені той онікс із магазину… І вибач за всі ті примхи. — запнулася Аліса.

  • Доню, мені для тебе нічого не жаль, ти знаєш як я тебе люблю, але це просто не по кишені нам. І…

  • Ні-ні, — заперечувала дівчинка, — я була такою неслухняною і мені так соромно! Я ж знала, що це дуже дорого, але продовжувала наполягати.

  • Я радий, що ти це зрозуміла. І взагалі, ти стала якоюсь іншою і дуже змінилася за останні дні.

  • Це все через кота, якого ми взяли до себе, — усміхнулась вона, — він був таким неслухняним, я вовтузилася з ним так само, як ти зі мною, і зрозуміла, що так поводитися не можна. Я повинна поважати тебе і цінувати твою турботу. Саме так повинні робити усі діти світу! — Вони обоє усміхались, а я усміхався за дверима кімнати. Я зробив своє діло і був дуже радий, що зумів допомогти двом хорошим людям стати кращими. Та що там, я так пишався собою в цей момент, що від задоволення заторохкотів гучним мурчанням і навіть вирішив вимити собі лапки на честь гарно виконаної місії.

Відтоді Аліса завжди допомагала батькові, говорила з ним без примх і сліз. Я ж покинув цю сім’ю вранці, коли сонце ще ледь показувало свої золоті промені. Дорога моя пролягала на захід. Так мені подобалось те яскраве сонце і те, що воно веде мене до добрих речей! Я зрозумів, що люди повинні поважати одне одного, розуміти і підтримувати, щоб у їхніх домах панувала злагода та порозуміння. Такі приємні для слуху слова. А ще мені дуже сподобалось допомагати і відчувати гордість за свої вчинки. Тож відтоді я допомагав усім, хто потребував уваги, а подорож моя продовжилась.

 

«Хочу» і як з ним боротися

Шубки маленької Сніжинки

Снігова Хмаринка, Біла Мишка та Біла Павучиха

Снігова Хмаринка, Біла Мишка та Біла Павучиха

Новіший допис

There is one comment

  1. Оніксові пригоди або казка про кота в новелах (Оніксове дитинство) | Казка

    […] Мої думки та переживання перервала Кота. Вона граційно застрибнула до мого тепленького ліжечка й почала випитувати як я себе почуваю. Я її заспокоїв, а потім твердо вирішив покинути цей будинок, у якому для мене, як мені здавалося, не було місця. Чи знав я тоді, що буду мандрувати по всьому світу? Як сліпе, щойно народжене кошеня, вже через декілька годин я дивився і морщив оченята на сонце, що сходило десь зовсім близько — на окраїні міста. Я ще раз озирнувся назад, і моє рішення набуло ще більшої твердості: мене очікувало нове життя і пригоди, про які вже час вам дізнатися. […]

Надіслати коментар

<-- -->