«Хочу» і як з ним боротися

Я пам’ятаю, як хтось вигукував моє ім’я: “Онікс, онікс. Який же він гарний!» — доносилось до мене крізь сон. Я подумав, що це Кота мене наздогнала і вирішила повернути, але остаточно прокинувшись, зрозумів, що голос їй не належить. Посидівши трохи біля помийного баку, під котрим я зручно спав, я все ж таки наважився піти перевірити, хто ж це мене відшукав. Що тут скажеш, цікавість взяла верх над бажанням ще трішки поспати!

Сонце було вже високо на небі, тому коли я вийшов з темного провулку, воно мене враз засліпило пекучо-приємними промінцями. Я ступив декілька кроків і відчув як пучки лапок злегка обпікає гарячий від сонця асфальт. Мружачись на жовтогарячу небесну кульку, тобто сонце, я швидко роздивився по сторонах — ще трішки, і мої лапки розтануть як шоколад над паровою банькою. «Але я хочу його!» — знову донеслось до мене і я повернувся вже на знайомий мені тембр.

Неочікувано я побачив дівчинку років дванадцяти, зовсім мені незнайому. Та й вона схоже мене не знала й не кликала, бо дивилася зовсім не в мій бік. Дівча стояло навпроти високого елегантного чоловіка. Я зробив висновок, що це тато біловолосої дівчинки. Добре, що на мене ніхто не звертав уваги і я міг спокійненько собі сидіти неподалечку та спостерігати за розмовою. Лапкам було гаряче, але цікавість і цю неприємність перемогла!

 

  • Алісо, це занадто дорого! Я не можу придбати тобі цей камінь. — «А, то вони про камінь», — збагнув я, але з місця не зрушив: мене зацікавив розвиток подій. Ще б пак, незвичний такий підхід до розмов із батьками. Якби я собі дозволив хоча б одне слово сказати до Коти в подібному тоні, то вуса б мої в трубочку скрутилися від сорому! Ні, так не можна!

  • Але ж ти обіцяв! — не відступало дівча. — І всі мої подруги уже його мають. Та й подивись лишень, який він прекрасний! Хіба він не чудовий?

  • Я розумію тебе, Алісо, але й ти повинна мене …

  • Ти не розумієш!Мені потрібен цей камінь, я хочу його! — почала перебивати Аліса. А я сидів і диву давався. Невже та дівчина не може зрозуміти, що той камінь занадто дорогий? Навіть такий далекий від питань економії кіт, як я, і той зрозумів.

Постояли вони ще так близько п’яти хвилин, а потім Аліса кинулась у сльози, швидко розвернулась і побігла у мою сторону. Я не встиг зрозуміти, що сталося потім, а лише відчув пекучий біль у зоні хвоста. Мабуть, вона мені на нього наступила, на що моя реакція була цілком логічною: я закричав і налякано забився в кут найближчої до мене стіни. Не знаючи чи тікати мені, чи сидіти на місці, мені залишалось тільки одне — надіятись, що мене не почнуть тягати за вуха і хвоста, як раніше це робили старі хазяї.

Щоб ви зробили на моєму місці? Я вибрав тактику «моя хата скраю і тут я — випадково». Однак, дівчині така тактика не сподобалась. Вона почала простягати до мене руки і при цьому приговорювала:

 

  • Не бійся кішечко, я тобі не завдам шкоди — говорила вона крізь сльози. — Тату, подивись на це кошеня. А які у нього зелені очі…Я хочу його! — Знову повторювала вона це слово «хочу». А хто тоді запитав мене, чого хочу я? А я, по правді, хотів їсти і був ладен іти навіть за нею, лиш би мені дали трохи котячого корму. Чи кусень м’яса, чи хоча б маленький шматочок…

  • Гаразд, Алісо, ми візьмемо його до себе. Тільки не сердься більше, добре? — пом’якшав тато.

  • Добре. Купиш мені онікс завтра. Я почекаю. — Не відступала Аліса і мені стало жаль того чоловіка. Здавалось, що в нього не було виходу.

Через годину я вже сидів у теплому кріслі, а під ним стояло дві мисочки: одна з молоком, а інша — з кормом. Ситуація продовжувалась: той чоловік виконував всі примхи своєї дочки, а коли відмовляв, то Аліса кидалась у плач. Тоді тато здавався, виконуючи все, що тільки могла придумати його люба дочка. Я вирішив допомогти новим знайомим стати справжньою сім’єю та провчити Алісу. Зробити це було не надто важко, бо дівча полюбило мене. Тож я вирішив побудувати свій план саме на її прихильному ставленні до нещасного бездомного кота, яким я тоді був.

Весь наступного дня я плів з неї мотузки як вона це робила із батьком. Я випрошував її піти зі мною погуляти, а коли ми тільки спускались на вулицю, гордовито заходив назад до квартири; я випрошував молока і не пив його, а розливав навколо; не їв корму з мисочки, випрошуючи м’яса, а коли вона мені його давала, волочив те м’ясо по всій квартирі, залишаючи брудні сліди; коли ж випав дощ, я навмисне вимазався у калюжі, щоб вона довго вимивала мої лапки. Так я продовжував поводитись весь тиждень і нарешті дочекався результату. Одного вечора я почув такий діалог між Алісою та її татом:

 

  • Тату, можеш не купувати мені той онікс із магазину… І вибач за всі ті примхи. — запнулася Аліса.

  • Доню, мені для тебе нічого не жаль, ти знаєш як я тебе люблю, але це просто не по кишені нам. І…

  • Ні-ні, — заперечувала дівчинка, — я була такою неслухняною і мені так соромно! Я ж знала, що це дуже дорого, але продовжувала наполягати.

  • Я радий, що ти це зрозуміла. І взагалі, ти стала якоюсь іншою і дуже змінилася за останні дні.

  • Це все через кота, якого ми взяли до себе, — усміхнулась вона, — він був таким неслухняним, я вовтузилася з ним так само, як ти зі мною, і зрозуміла, що так поводитися не можна. Я повинна поважати тебе і цінувати твою турботу. Саме так повинні робити усі діти світу! — Вони обоє усміхались, а я усміхався за дверима кімнати. Я зробив своє діло і був дуже радий, що зумів допомогти двом хорошим людям стати кращими. Та що там, я так пишався собою в цей момент, що від задоволення заторохкотів гучним мурчанням і навіть вирішив вимити собі лапки на честь гарно виконаної місії.

Відтоді Аліса завжди допомагала батькові, говорила з ним без примх і сліз. Я ж покинув цю сім’ю вранці, коли сонце ще ледь показувало свої золоті промені. Дорога моя пролягала на захід. Так мені подобалось те яскраве сонце і те, що воно веде мене до добрих речей! Я зрозумів, що люди повинні поважати одне одного, розуміти і підтримувати, щоб у їхніх домах панувала злагода та порозуміння. Такі приємні для слуху слова. А ще мені дуже сподобалось допомагати і відчувати гордість за свої вчинки. Тож відтоді я допомагав усім, хто потребував уваги, а подорож моя продовжилась.

 

«Хочу» і як з ним боротися

Шубки маленької Сніжинки

Снігова Хмаринка, Біла Мишка та Біла Павучиха

Снігова Хмаринка, Біла Мишка та Біла Павучиха

Новіший допис

Відповісти

avatar
trackback
[…] Мої думки та переживання перервала Кота. Вона граційно застрибнула до мого тепленького ліжечка й почала випитувати як я себе почуваю. Я її заспокоїв, а потім твердо вирішив покинути цей будинок, у якому для мене, як мені здавалося, не було місця. Чи знав я тоді, що буду мандрувати по всьому світу? Як сліпе, щойно народжене кошеня, вже через декілька годин я дивився і морщив оченята на сонце, що сходило десь зовсім близько — на окраїні міста. Я ще раз озирнувся назад, і моє рішення набуло ще більшої твердості: мене очікувало нове життя і пригоди, про які вже час вам дізнатися.… Більше »
wpDiscuz
<-- -->