Про нечемну мишку

Вже не пам’ятаю як довго я йшов, але те, що втомився, можна було побачити і по мені, і по моїй ході. Хитало мене як березовий листочок посеред пізньої осені. Та й холодно мені було так само. Я зупинявся, вдивлявся в, здавалось, безкінечну дорогу і йшов далі. Почався дощ, а так як я його терпіти не можу, довелось замислитись про пошук бодай найменшого сховища.

На щастя, зовсім скоро я побачив маленьку шпаринку у вулиці. «Мабуть, каналізація» — подумав я і впевнено рушив до неї. Так, це справді була каналізація. В ній не дуже гарно пахло, і я зморщив носа. Ще там було темно, але це не проблема для мене, так мені та іншим котам, якщо вам цікаво, навіть зручніше.

Я трохи забруднив лапки і хвоста, але мені стало тепліше, а тому я продовжував йти вниз підземною дорогою. Невдовзі на очі мені трапилась маленька мишка, яка сиділа і гризла тоненьку смужку сиру. Я тільки встиг згадати, що хочу їсти, як почув затяжне бурчання у животику. Побачивши мене та почувши мого живота, миша злякалась. Мабуть, подумала, що я накинусь на неї і з’їм. Але я не любив їсти мишей, як і більшість міських котів. Я побачив як стрепенулась мишка, коли я підійшов до неї ближче. Вона вже хотіла втікати, що було сил, але я її зупинив і розповів, чому опинився тут, та з якою метою. Спершу миша уважно слухала, а потім її нібито підмінили! Миша пихато сказала:

— А я і не злякалась! Чого ж мені боятись вас, брудних котів, коли у мене сили більше, ніж у вас всіх разом взятих? Та я кота одним хвостиком на спину переверну, а іншим махом розправлюсь з ним!

Я, чесно скажу, такого геройства не очікував, та й яке то було геройство — пусті слова. Мені стало трішки образливо, що якесь мале миша насміхається з мене і всього котячого роду. Я насупився і став думати, як же її провчити. Миша перебила мої думки:

— Чого витріщився, волоцюго? Не місце тобі на моїй території, тікай звідси, щоб і духу твого тут не було, а то як наздожену! — викрикнула миша, а потім кинула у мене клаптиком сиру. Він попав мені у вуса і я розгнівався. Така неввічлива і самовпевнена миша мені ще не траплялась! Мимоволі в думках з’явились мишенята, які жили колись у моєму дворі. З ними я навіть товаришував. Мене обурила оця нахаба і я вирішив провчити недобру мишу.

— Ну, чого стоїш? Чого стоїш воло…— і не встигла вона договорити, як я клацнув зубами і стиснув мишину голову у роті.

— Ойойой! Відпусти, відпусти мене! — підняла ґвалт миша, а я стиснув зуби міцніше і не збирався відпускати. Дуже вже вона мене розгнівала.

— Я не буду більше так. От побачиш, буду поважати всіх, хто прийде до моєї оселі! Котику, ну відпусти ж…

Я майже повірив, але вирішив провчити її так, щоб вона запам’ятала урок. Спокійненько я влігся під стіною і заснув з мишкою в зубах. Хіба мені вперше спати з чимось в зубах? Згадуючи про коробочку на мотузці, улюблену котячу іграшку, хочу вам сказати, що засипати із мишею в зубах мені навіть сподобалось! Прокинувся я вже під ранок, а миша все ще слухняно лежала у моєму роті і тихенько сопіла: розбудити мене боялася. Я подумав, що з неї досить і випустив її зі свого зубного полону. Та вона тільки того й чекала. Швидко піднялась на ноги, заховалась у свою мишачу дірку і далі мене ображає:

— Ну і нерозумний же ти, волоцюго! Взяв та й відпустив мене! Ти не тільки слабодухий, а ще й дурний!

Це мені вже зовсім не сподобалось. «От нахаба» — вкотре подумав я. Та покидати цю мишу не збирався. Я повинен був дати їй такий урок на майбутнє, про який вона б не змогла забути.

Щоб скласти план, багато часу затрачати не довелось. Через годину я вже стояв біля мишачої нори і вичікував її хазяйку. Вона довго не виходила, неначе відчувала мою присутність.

В гарному настрої і з особливим натхненням, я зайнявся вмиванням. Спершу вимив лапки, потім мордочку. Я пригладив хвоста і вичистив животик. Не встиг засумувати, як тут і миша заявилась. Я тільки того й чекав. Вмить стрибнув на неї, а іншої миті вона вже була у моїх зубках. На цей раз вона перелякалась не на жарт. Навіть запинатись почала і щось тихо благала, але я не зважав. І їсти її також не збирався. Я знайшов пустий помийний бак,  вкинув мишу туди і закрив кришкою. Миша билась об стінки баку, намагаючись його перекинути, але вона була надто маленькою, щоб це зробити. Як тільки я переконався в цьому, одразу ж заснув приємним денним сном. Ох, як же все-таки я люблю подрімати в своє задоволення!

Наступного дня миша знову благала мене її відпустити, але я вже обпікся одного разу і вдруге не хотів повторювати одну й ту ж помилку. Я повинен був переконатися, що миша засвоїла урок. Вже точно не знаю скільки вона там просиділа, може, з тиждень, але це принесло свої результати.

— Дякую тобі, котику. І за те, що ти такий добрий, і за науку дякую. — Щиро зізналась вона, коли я її врешті випустив.

— Дивись мені, щоб я не пожалів, що відпустив тебе, бо ж я знову тебе впіймаю! Той, хто вважає себе безкарним, обов’язково рано чи пізно понесе покарання. — Пригрозив я, але знав, що миша вже не буде такою, як була раніше.

— Від тепер я буду хорошою. Обіцяю. — Чесно сказала мишка.

Вона люб’язно провела мене до виходу, побажала щасливої дороги, а на прощання дала декілька клаптиків сиру, на випадок, якщо зголоднію.

Я помандрував далі, а мишка залишилась у своїй каналізації жити мирно і дбати про всіх підземних мешканців. Адже це так просто — бути ввічливим! Просто треба цього захотіти і полюбити тих, хто знаходиться довкола нас.